Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

У миготінні світла мисливець за головами видався йому нічим непримітним чоловіком середнього зросту. Кругле обличчя, без бороди чи вусів, правильні риси, як у службовця якоїсь бюрократичної установи. Напористий, але простий. Далеко не схожий на якогось напівбога; зовсім не такий, як його собі уявляв Ісидор.

— Я слідчий поліцейського управління Сан-Франциско. Декард, Рік Декард, — чоловік ляснув посвідченням, закривши його, і знову поклав у внутрішню кишеню куртки. — Вони там, нагорі? Усі троє?

— Що ж, річ у тому, — сказав Ісидор, — що я за ними доглядаю. Двоє з них — жінки. З усієї групи їх залишилося тільки троє; решта вже мертві. Я переніс телевізор з квартири Пріс до своєї, щоб вони змогли подивитися шоу Бастера Френдлі. Бастер, поза всяким сумнівом, беззаперечно довів, що Мерсер не існує, — Ісидор схвильовано повідомив дуже важливу новину, якої мисливець за головами, може, й не чув.

— Ходімо нагору,— звелів Декард. Раптом він навів на Ісидора лазерний пістолет; але вже за мить, хоча й нерішуче, опустив його. — Ти ж спеціал, хіба не так? — запитав він. — Пустолобий.

— Але я маю роботу. Я працюю водієм фургона у... — з переляку він забув ім’я, — ... клініка для тварин, — белькотів він. — Клініка Ван Несса. Її власник — Ганнібал Слоут.

— Ти мені покажеш, у якій квартирі вони ховаються? Тут, мабуть, тисяча квартир; так буде швидше, — у голосі Декарда вчувалася втома.

— Якщо ви їх уб’єте, то не зможете злитися з Мерсером, — озвався Ісидор.

— Ти не відведеш мене до своєї квартири? Не скажеш, на якому вона поверсі? Просто скажи, який поверх. А я вже сам вирахую, яка саме квартира.

— Ні, — відповів Ісидор.

— Іменем закону... — почав було Декрад. Але спинив себе. Відмовився продовжувати допит.

— Добраніч, — кинув він і пішов у будинок, освічуючи жовтим світлом ліхтарика розбиту доріжку перед собою.

Всередині будівлі Рік Декард вимкнув ліхтарик; йому вистачало тьмяних, втоплених у стіні лампочок, що освітлювали коридор. Він ішов і розмірковував: «Пустолобий знає, що вони — андроїди; він знав це ще до того, як я йому сказав. Але він нічого не розуміє. А з іншого боку, хто розуміє? Я? Хіба я розумію? Один із них — дублікат Рейчел, — міркував Рік. — Спеціал, може, навіть з нею живе. Цікаво, чи вона йому подобається, — запитав він у себе. — І можливо, саме вона покалічила його павука. Я міг би повернутися й підібрати того павука. Ще ніколи не знаходив живої дикої тварини. Відчуття, мабуть, просто фантастичне, коли ти дивишся собі під ноги і бачиш, як щось живе від тебе втікає. Можливо, і мені колись пощастить, як пощастило тому пустолобому».

З говеркара Рік захопив із собою прилад для прораховування; він увімкнув його і заходився налаштовувати; детектор, що обертався навколо своєї осі, й екран з яскравою цяткою. Екран у безмовному коридорі не фіксував жодних звуків. «Значить, на іншому поверсі», — сказав він собі подумки. Тепер спрямував детектор вертикально. Під певним кутом прилад таки вловив слабкий сигнал. Десь угорі. Рік склав пристрій, узяв портфель і пішов сходами на другий поверх.

У мороці на нього очікувала постать.

— Якщо ворухнешся, я тебе деактивую, — сказав Рік.

Це був андроїд-чоловік, що чекав на нього. Рікові пальці міцно стискали зброю, але пістолет видавався настільки важким, що йому годі було його підвести. Рік надто швидко потрапив у пастку.

— Я не андроїд, — сказала постать. — Мене звати Мерсер, — він вийшов з тіні на освітлене місце. — Я живу в цьому будинку, позаяк опікуюся містером Ісидором. Спеціалом, який випускав павука; ви щойно з ним розмовляли надворі.

— Тепер я вже відлучений від мерсеризму? — запитав Рік. — Як щойно сказав той пустолобий? І все це через те, що я маю намір зробити в найближчі кілька хвилин?

— Містер Ісидор говорив за себе, а не за мене, — відповів Мерсер. — Те, що ти робиш, має бути виконано. Я тобі вже казав, — піднісши руку, він показав на сходи позаду Ріка. — Я прийшов повідомити тобі, що один з них унизу, позаду тебе, а не у квартирі. Він — найзухваліший з усієї трійці, і ти маєш деактивувати його першим, — немічний, старечий голос раптом набув юнацького запалу. — Швидше, містере Декард. Мерщій на сходи.

Вихопивши лазерний пістолет, Рік обернувся і опустився на коліна, обличчям до сходів. Знизу назустріч йому підіймалася жінка, і він її знав; він упізнав її і був змушений опустити свою зброю.

— Рейчел, — сказав він здивовано. Невже вона полетіла у своєму говеркарі вслід за ним? Навіщо? — Повертайся до Сієтла. Дай мені спокій. Мерсер розповів мені, що я маю робити, — а тоді він побачив, що це була не зовсім Рейчел.

— Заради всього, що ми значимо одне для одного, — мовив андроїд, наближаючись до нього з розпростертими руками, немовби збирався його обійняти.

«Одяг, — подумав він, — інакший. Очі? Очі — ті самі. В іншому також схожа; але таких може бути аж легіон, і кожен із них матиме інше ім’я, а загалом всі вони будуть Рейчел Роузен. Корпорація-виробник створила її, Рейчел, як прототип, щоб вона захищала інших». Він вистрілив у неї, коли вона благально ринулася до нього. Андроїд вибухнув, а його частини розлетілися; він затулив обличчя руками, а тоді знову поглянув; поглянув і побачив, що лазерний пістолет, якого мав андроїд, покотився по сходах униз; металічний пістолет лунко вистукував об кожну сходинку, аж поки ті звуки не уповільнилися й не стихли. «Найзухваліший із трійці, як сказав Мерсер, — Рік вдивлявся в темряву, шукаючи Мерсера. Але старого вже не було. — Вони переслідуватимуть мене своєю Рейчел Роузен аж до смерті, — подумав він, — або до того часу, поки не застаріє її тип. Навіть не знати, що станеться раніше. А тепер іще двоє. Один із них не в квартирі, так сказав Мерсер. Мерсер захищає мене, — усвідомив він. — З’явився і запропонував допомогу. Вона, тобто андроїд, порішила б мене, якби Мерсер не застеріг. Тепер обов’язково треба завершити справу, — сказав він сам до себе. — Неможливе завдання уже позаду. Вона знала, що я не зможу це зробити. Але все вже скінчилося. Миттєво.