Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

«Наприклад, оцей пагорб, — подумав він. — Оця пилюка, оце каміння; та всі вони різні, кожен камінь відрізняється один від одного».

— Боюся, — мовив він, — що я назавжди став Мерсером. Бо злившись із ним хоча б раз, назад уже вороття немає.

«Невже мені знову доведеться підійматися на той пагорб? — розмірковував він. — І так до нескінченності, так само, як Мерсер... я потрапив у пастку вічності».

— До побачення, — сказав він і вже було хотів покласти слухавку.

— Зателефонуєте дружині? Пообіцяйте мені?

— Так, — він кивнув головою. — Дякую, Енн.

Рік поклав слухавку. «Ліпше відпочити, — вирішив він. — Останній раз я лежав у ліжку з Рейчел. А це порушення закону. Злягання з андроїдом — це серйозне правопорушення і тут, і в колонізованому світі. Вона вже, мабуть, повернулася до Сієтла. Сидить собі з іншими Роузенами — людьми і гуманоїдами. Як би мені хотілося зробити з тобою те, що ти зробила зі мною, — розмірковував Рік. — Але це неможливо зробити з андроїдом, бо вони таким не переймаються. Якби я вбив її минулої ночі, то коза лишилася б живою. Це було моє найгірше рішення. Так, — думав він, — усе почалося з цього, а також із того, що я переспав з тобою. Хай там як, але в одному ти мала слушність: я таки змінився. Та не так, як ти передбачала».

«У значно гірший спосіб», — вирішив він.

«І все-таки, мені однаково. Я більше нічим не переймаюся. Після того, що сталося зі мною там, вище на схилі. Цікаво, що б трапилося зі мною, якби я не припинив сходження й досягнув таки вершини пагорба. Адже саме там, здається, вмирає Мерсер. І саме там тріумф Мерсера проявляє себе — там, наприкінці великого зоряного циклу».

«А якщо я — Мерсер, — подумав він, — то я ніколи не помру, навіть за десять тисяч років. Мерсер безсмертний».

Він знову зняв слухавку відеофону, щоб подзвонити дружині.

І заціпенів.

Розділ 22

Він поклав слухавку й не зводив очей з чогось рухливого біля говеркара. Невелика опуклість на ґрунті серед каміння. «Тварина, — подумав він. І його серце забилося швидше в передчутті дива. — Я знаю, що це таке, — раптом усвідомив він. — Ніколи їх не бачив, але знаю зі старих фільмів про тварин. Вони вимерли!» — мовив він до себе. Швидко вийняв зім’ятий каталог «Сідні» і гортав сторінки задубілими пальцями.

«РОПУХИ (Буфоніди), всі види............„В“».

Вимерли багато років тому. Разом із ослом — найулюбленіші живі істоти Вілбера Мерсера. Але на першому місці все ж таки ропуха.

Потрібна коробка. Він обернувся назад; на задньому сидінні нічого схожого на коробку не побачив; вистрибнув із кабіни, поквапився до багажного відсіку, ключем відімкнув двері й відчинив їх навстіж. Там у картонній коробці лежала запасна паливна помпа для говеркара. Він швиденько викинув із коробки помпу, поклав у неї щось схоже на мотузок з клоччя й обережно пішов до ропухи. Не зводячи з неї очей.

Помітив, що ропуха майже ідеально зливалася з текстурою та відтінком всюдисущої пилюки. Мабуть, зазнала еволюційних змін, пристосовуючись, як і колись раніше, до нових кліматичних умов. Якби не рухалася, він би її так і не помітив; хоча й сидів за два ярди від неї. «На що може розраховувати людина, яка знаходить... якщо знаходить тварину, що вважається вимерлою? — запитав він сам у себе й з усіх сил намагався пригадати. — Аякже, трапляється це вкрай рідко. Здається, вона отримує від ООН орден і грошову винагороду. Виплату в розмірі кількох мільйонів доларів. А тут ще й улюблена істота Мерсера». «Господи, — подумав він, — та ж цього не може бути. А що як мій мозок зазнав впливу радіоактивної пилюки. Тоді я — спеціал. Зі мною щось трапилося. Як із тим пустолобим і його павуком; те, що трапилося з ним, тепер відбувається зі мною. А це все влаштував Мерсер? Але Мерсер — це я. Тоді я це влаштував; я знайшов ропуху. Знайшов тому, що дивлюся очима Мерсера».

Він сів навпочіпки і схилився над ропухою. Вона трохи розсунула ґрунт, зробивши своїм тільцем невелику заглибину в пилюці. І тепер було видно тільки верхню частину її плаского тіла, а також два ока, що виступали над рівнем ґрунту. Тим часом метаболізм у її організмі сповільнювався і майже зупинився — вона впала в сплячку. Очі потьмяніли й не реагували на Ріка, а він з жахом подумав; «Вона померла; може, від спраги». Але вона знову поворухнулася.

Поклавши картонну коробку на землю, він обережно здував з ропухи пилюку. Вона, здається, не заперечувала і, поза сумнівом, не помічала його існування.

Піднявши ропуху, він відчув її характерну холодність, а її тіло в його руці здавалося сухим і зморшкуватим, майже трухлявим. Вона була не просто прохолодною, але холодною, немовби виповзла з печери вглибині землі, за милі від сонця. Ропуха почала вивертатися; своїми слабкими задніми лапками вона намагалася випручатися з його долоні, інстинктивно хотіла виплигнути з його руки. «Велика, — спостеріг він, — вже доросла й досить розумна. Здатна в притаманний їй спосіб вижити там, де навіть нам не дуже вдається виживати. Цікаво, де вона знаходить воду для метання ікри».

«Ось, що бачить Мерсер, — розмірковував Рік, старанно, знову й знову обв’язуючи картонну коробку мотузкою. — Життя, яке ми вже більше не помічаємо; життя, що по самий ніс засипане уламками мертвого світу. У кожній вуглинці всесвіту Мерсер, мабуть, бачить невидиме життя. Тепер мені все зрозуміло. Досить було єдиний раз поглянути на довколишній світ очима Мерсера, і я тепер уже, мабуть, не зможу дивитися на нього інакше».

«І жоден андроїд, — вирішив він, — не відтинатиме лап цій істоті. Як вони відтинали павукові пустолобого».

Він поклав дбайливо перетягнуту мотузкою коробку на сидіння говеркара й умостився за кермо. «Таке відчуття,— подумав він,— ніби знову став дитиною». Тепер уся важкість — ота неймовірна гнітюча втома — враз його покинула. «Ох, що буде, коли Айрен почує про це,— Рік зняв слухавку і почав набирати номер. Але зупинився. — Хай ропуха стане для неї несподіванкою, — вирішив він. — Лише якихось тридцять хвилин — і я вдома».

Рішуче запустив мотор і невдовзі зі свистом шугнув у небо, взявши курс на Сан-Франциско, що на сімсот миль південніше. Айрен Декард сиділа