Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

Перед ним стояв чоловік із печальним блиском у втомлених, зболілих очах.

— Мерсер, — сказав Рік.

— Я твій друг, — відповів старий. — Але ти маєш іти далі, немовби мене не існує. Розумієш? — він розпростер руки, у яких нічого не було.

— Ні, — мовив Рік. — Я цього не розумію. Мені потрібна допомога.

— Як я можу тобі допомогти, якщо не можу допомогти навіть собі? — усміхнувся він. — Хіба ти не бачиш? Спасіння не існує.

— Тоді навіщо все це? — допитувався Рік. — Навіщо ти тут?

— Щоб показати, — сказав Вілбер Мерсер, — що ти не сам. Я перебуваю тут, з тобою, і завжди буду з тобою. Іди й роби свою справу, навіть якщо знаєш, що вона неправильна.

— Навіщо? — запитав Рік. — Навіщо мені її робити, оту справу? Я звільнюся з роботи й емігрую.

— Від тебе завжди вимагатимуть робити неправильну справу, де б ти не опинився, — проговорив старий. — Це головна умова життя — бути змушеним йти проти самого себе. Приходить час, і кожне створіння, що живе, мусить так учинити. Це остаточна темінь, поразка сотворіння; так діє прокляття — прокляття, яке живиться самим життям. Скрізь у всесвіті.

— І це все, що ти можеш мені сказати? — розчарувався Рік.

Зі свистом полетів у нього камінь; він пригнувся, і камінь влучив йому просто у вухо. Він одразу відпустив обидва руків’я і знову опинився у своїй вітальні біля дружини й емпатомодулятора. Від удару страшенно боліла голова; торкнувшись рукою щоки, він відчув, як збігає по обличчю кров. Вона крапала великими червоними краплями.

Айрен із хустинкою в руці витирала його вухо.

— Добре, що ти забрав мене від емпатомодулятора. Бо камінь поцілив би в мене. Дякую, що прийняв на себе мій камінь.

— Викликають на роботу, — кинув Рік.

— Нове завдання?

— Аж три, — він узяв у неї хустинку й пішов до вхідних дверей. У голові паморочилося й трохи нудило.

— Щасти тобі, — озвалася Айрен.

— Нічим не помогло мені те тримання за руків’я, — буркнув Рік. — Зі мною говорив Мерсер, але нічим не зарадив. Він знає не більше, ніж я. Звичайний собі старий дід, що пнеться догори, щоб там померти.

— А хіба це не одкровення?

— Уже мав я таке одкровення, — Рік відчинив вхідні двері. — Ну все, побачимося.

Ступивши за поріг, зачинив за собою двері. «Будинок 3967-С, — розмірковував він, прочитавши номер на зворотному боці кредитної угоди. — Це десь у передмісті, у покинутому будинку. Непогане місце, щоб сховатися. Хіба що світло у вікнах вночі видно здалеку. Я піду на світло, — подумав він. — Саме так і зроблю. Полечу на світло, мов той нічний метелик-фототропік мертва голова. А після них — жодного анді. Робитиму щось інше, ще якось зумію заробити собі на життя. Ці троє — мої останні анді. Мерсер має рацію: мені таки треба через них переступити. Але боюся, що не зможу вполювати одразу обох. Це не питання моралі, а питання практичних дій».

«Імовірно, я не зможу їх деактивувати, — сказав він собі подумки. — Навіть якщо дуже старатимусь; я надто втомлений і надто багато чого сьогодні трапилося. Може, Мерсер знав це, — думав він. — Може, він передбачив усе, що трапиться».

«Але я знаю, хто зможе надати мені допомогу, яку мені вже пропонували, але я відмовився».

Він вийшов на дах, а за мить уже сидів у темряві на сидінні свого говеркара й набирав телефонний номер.

— «Корпорація Роузен», — сказала дівчина з колл-центру компанії.

— Рейчел Роузен, — промовив він.

— Прошу?

Рік розсердився:

— З’єднайте мене з Рейчел Роузен.

— Ви домовлялися з міс Роузен...

— Так, ми домовлялися,— обірвав він дівчину. І чекав.

За десять хвилин на екрані з’явилося смагляве обличчя Рейчел Роузен.

— Так, містере Декард.

— Ви зараз дуже зайняті, чи я міг би з вами поговорити? — поцікавився він. — Питаю вас, як ви мене питали сьогодні вранці.

Але насправді йому здавалося, що це було не сьогодні; бо з часу їхньої вранішньої розмови, як йому видавалося, встигло вирости і зійти в могилу ціле покоління. І весь тягар пережитого тим поколінням, уся його втома лягла на Ріка; він фізично відчував на собі страшенно важку ношу. «Може, — подумав він, — усе це через отой камінь». Він приклав хустинку до вуха, яке все ще кровоточило.

— У вас розбите вухо, — помітила Рейчел. — Як мені вас шкода!

— Ви насправді вважали, що я вам не подзвоню?

— Я тільки застерегла вас, — пояснила Рейчел, — що без мене один із андроїдів, обладнаний мозком «Нексус-6», швидше вполює вас, а не ви його.

— І ви помилилися.

— Але ви все ж таки телефонуєте. Хочете, щоб я прилетіла до Сан-Франциско?

— Сьогодні ввечері, — сказав він.

— Уже пізно. До Сан-Франциско неблизька дорога — година льоту. Буду завтра.

— Мені наказано вполювати їх до завтра, — він зробив паузу, а тоді повів далі: — З усієї вісімки залишилося тільки троє.

— Маєте втомлений вигляд.

— Якщо ви зараз не прилетите, то я сам відправлюся по них, а самому мені з ними не впоратися. Я щойно купив козу, — додав він. — Отримав преміальні за трьох анді.

— Ох ці вже люди, — засміялася Рейчел. — Мабуть, смердить.

— Ні, тільки цапи смердять. Я прочитав це в посібнику з догляду за козами.

— Ви насправді дуже втомлений, — мовила Рейчел. — У вас, мабуть, голова паморочиться. Скажіть, а ви цілком усвідомлюєте, що ви збираєтеся робити? За один день ви хочете вполювати ще трьох анді з «Нексус-6»? Ще ніхто не деактивовував шістьох анді за один день.

— Франклін Паверс, — нагадав Рік. — Рік тому у Чикаго. Він уполював сімох.

— Отих застарілих «Макміллан» Y-4, — докинула Рейчел. — У вас завдання складніше, — вона задумалася. — Ріку, я не можу. Я ще навіть не вечеряла.

— Ви мені дуже потрібні, — прохав він.

«Бо інакше я просто загину, — сказав він до себе. — Я добре це знаю. І Мерсер це знає. Думаю, і ти знаєш