Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік
— Думаю, Ірма має слушність, — мовила Пріс.
— Тому ми довіримо свої життя субстандартному, деградованому... — почав було Рой, але потім облишив. — Я втомився. Це була довга подорож, Ісидоре. Але тут вона закінчується. На жаль.
— Сподіваюся, я зможу зробити ваше перебування тут на Землі приємним, — радісно сказав Ісидор.
Він справді відчув у собі якусь дивну спромогу. Все це здавалося йому нескладною справою, кульмінацією всього його життя, тим паче з тією впевненістю, яку він відновив сьогодні вранці, коли чудово впорався з розмовою відеофоном.
Щойно відрапортувавши про закінчення свого робочого дня, Рік Декард одразу полетів через усе місто до кварталу найвідоміших дилерів із продажу тварин, де розташувалися найбільші зоомагазини з довжелезними вітринами і крикливою рекламою. Нова, ні на що не схожа депресія, яка охопила його ще вдень, не відступала. Йому здавалося, що тільки побувавши серед тварин і їхніх продавців він зможе знайти слабке місце у своєму депресивному настрої — невелику шпарину, через яку він вижене злого духа пригнічення. Раніше сам вигляд тварин, передчуття грошових оборудок із великими ставками мали на нього цілющий вплив. Може, і сьогодні це йому допоможе.
— Так, слухаю вас, — невимушено сказав охайно одягнений молодий продавець, коли він затримався біля нього, дивлячись на вітрину затуманено-смиренним поглядом. — Вам щось сподобалося? Для себе вибираєте?
— Мені багато що сподобалося. Але ж ціни кусаються, — відповів Рік.
— Скажете нам, на яку суму розраховуєте, — пояснював продавець, — що саме хочете придбати і як збираєтесь оплачувати, а ми у відділі збуту вже за хвилину отримаємо дозвіл на укладення угоди.
— У мене три тисячі готівкою, — фінансовий відділ у кінці дня видав йому преміальні. — Скільки коштує ота сім’я кроликів? — запитав він.
— Сер, якщо ви готові внести аванс у розмірі трьох тисяч готівкою, то я можу зробити вас власником чогось значно поважнішого, ніж пара кроликів. Як щодо цапа?
— Я щось не думав про цапа, — завагався Рік.
— Можна у вас запитати? Ви робите покупку тому, що поліпшили своє матеріальне становище?
— Не щодня ж я ношу в кишені по три тисячі доларів, — визнав Рік.
— Я також так подумав, коли ви сказали про кроликів. Річ в тому, що кроликів усі мають. Мені б хотілося, щоб ви піднялися на щабель вище до класу власників цапів, до якого, на мою думку, ви і належите. Відверто кажучи, я одразу ж упізнав у вас власника цапа.
— А в чому престижність чи перевага цапа?
— Найбільша перевага цапа в тому, що його можна навчити буцати кожного, хто спробує викрасти вашу тварину, — розповідав продавець тварин.
— Але не в тому разі, коли в цапа поцілять із гіпнодарту і спустяться мотузяною драбиною з говеркара, — зауважив Рік.
Продавець, нітрохи не збентежившись, провадив далі:
— Цап — дуже відданий господареві. Має волелюбну душу, його не треба тримати в клітці. І ще він має одну велику перевагу, про яку ви, може, й не знали. Часто, коли ви вкладаєте гроші у тварину й привозите її додому, то наступного ранку виявляєте її мертвою, бо вона з’їла щось радіоактивне. А цап не боїться жодної зараженої квазі-їжі; він може їсти все поспіль, навіть те, що звалило б з ніг корову чи коня, не кажучи вже про кота. У довгостроковій перспективі капіталовкладення в цапа, а ще ліпше в козу, дає власникові такої поважної тварини багато беззаперечних переваг.
— А он там... це коза? — він показав на велику чорну тварину, що стояла посеред клітки й дивилася в їхній бік.
— Так, це коза. Чорної нубійської породи, як ви самі бачите, дуже велика особина. Надзвичайно добре продається цього року, сер. І ми пропонуємо її за привабливу, можна сказати, незвичайно помірну ціну.
Видобувши свій зім’ятий каталог «Сідні», Рік швидко знайшов розділ «Кози», порода — «чорна нубійська».
— Ви заплатите перший внесок готівкою, — запитав продавець, — а чи запропонуєте свою теперішню тварину, як частину оплати за козу?
— Готівкою, — сказав Рік.
На прямокутному клаптику паперу продавець надряпав ціну і швидко, майже нишком, показав її Ріку.
— Щось забагато, — скривився Рік. Він і собі взяв клаптик паперу і написав скромнішу цифру.
— Ми не можемо продати козу за такою ціною, — заперечив продавець. Він написав свою цифру. — Цій козі ще й року немає; потенційна тривалість її життя дуже велика, — він показав Рікові цифру.
— Домовилися, — погодився Рік.
Він підписав угоду про купівлю на виплат, віддавши своїх три тисячі доларів — усі преміальні — як перший внесок і одразу підійшов до свого говеркара, трохи приголомшений, позаяк працівники зоомагазину вже завантажили пакувальну клітку в говеркар. «Тепер я власник тварини, — сказав він собі подумки. — Справжньої тварини, не електричної. Вдруге в житті».
Але його не на жарт лякали витрати, тобто кредитна заборгованість; він аж тремтів. «Я мусив купити тварину, — переконував він себе подумки. — Після зізнань Філа Реша... я мусив відновити свою впевненість, свою віру в самого себе і свої здібності. В іншому разі я просто звільнився б з роботи».
Занімілими руками він повів говеркар угору, спрямовуючи його до своєї квартири й Айрен. «Вона розсердиться, — подумав він. — Її турбуватиме борг, а оскільки вона постійно вдома, то на неї ляже також обов’язок догляду за козою». До нього повертався гнітючий настрій.
Він приземлився на дах свого будинку і якийсь час сидів нерухомо, подумки аналізуючи події щойно минулого робочого дня. «Моя робота вимагає справжньої тварини, — розмірковував він, наводячи собі найвагоміші аргументи. — Це також питання престижу. Ми не можемо далі жити з електричною вівцею; вона висмоктує всі мої моральні сили. Саме так я, мабуть, і скажу Айрен», — вирішив він.
Вийшовши з говеркара, він власноруч витягнув пакувальну клітку з заднього сидіння і, геть засапавшись, усе ж таки зумів установити її на даху. Коза, що ковзала по днищу клітки під час вивантаження, тепер заспокоїлася й проникливо дивилася на нього блискучими очима, але так і не видала жодного звуку.
Він спустився на свій
