Vivat Academia! - Любов Базь

Стіна довкола районів беззаконня.

Бар’єр, що ним оточено Чорний Сектор.

Ліс довкола Міста.

Ляні здалося, ніби вона от-от щось зрозуміє, проте з глибин її свідомості вигулькнула раціональна думка, і почуття розуміння пішло за вітром.

— Зачекай, — попросила Ляна, — але ж тепер деякі люди виходять з Міста. Торгівля, таке всяке… І спудеї! Деяких колишніх спудеїв наймають як охоронців для таких мандрівників.

— Байки, — заперечила Ела. — Ніхто не бачив ані тих мандрівників, ані спудеїв. Говорити можна про що завгодно, навіть про те, що в лікарні направду когось лікують. Та ми знаємо правду.

Почувши останні Елині слова, Ляна здригнулася:

— Тихше. Не буди лиха.

— Гаразд. — Ела наче присоромилася. — Вибач.

Після паузи вона неголосно додала:

— За безпечні місця у лісі. Як ти гадаєш, вони існують? Можливо, Ганна Гроно знала про них… Можливо, Устина знайшла письмові джерела, в яких про те згадано. Звичайно, вона ненормальна, та Устина, однак…

— Запитаєш її, коли прийде, — запропонувала Ляна. — Не думаю, що вона буде мовчати, як вирішила в лісі жити.

Останню фразу Ляни заглушило голосне торохкотіння. Хтось їхав по дорозі, неподалік від якої дівчата влаштувалися на імпровізований пікнік.

До того Ела та Ляна вже бачили чимало блукальців. У Місто і з передмістя багато хто подорожував. На дівчат подорожні не звертали жодної уваги — спудеї на дослідженнях, що з них взяти. Знову байдики битимуть. Нічого незвичного, нічого особливого.

Проте це торохкотіння на щось дуже скидалося.

— Рися! — Коли дівчата побачили скутер, що наближався, і ту, котра на ньому їхала, Ляна пересвідчилася у правдивості своєї здогадки. — Це Рися! Агов, Рисе!

— Привіт. — Рися звернула із дороги, загальмувала біля дівчат і зіскочила зі скутеру. На відміну від більшості мешканців Міста та передмістя, вона мала особистий транспорт. Іще й який — із таким у заторах не пропадеш. — Давно не бачилися!

Вона усміхалася і простягала до Ели та Ляни руки: Ела негайно цим скористалася, ухопивши Рисю в міцні обійми.

— Справді давно, — сказала, випустивши Рисю. Тепер ту обійняла Ляна. — А на тобі нова сукня, ще й гарнюща!

— Ти так вважаєш? — зашарілася Рися. Ляна відпустила її і також подивилася на Рисину сукню. Біла з червоним, дуже гарненька.

— Тобі личить, — Ляна ствердно кивнула головою. Рися любила модно одягатися, хоча такої шаленої пристрасті, як Ела, до одягу не мала. Обирала його виваженіше, пістряві кольори не уподобала. — А Ела завше все першою помітить!

— Ну, — поважно погодилася та. Ела справді мала гостре око щодо нового одягу і завжди охоче його хвалила. Особливо на подругах, Ляні чи Рисі. Однак Ляна з’являлася у новому значно рідше за Рисю і, тим паче, Елу. Вона надавала перевагу практичному одягові, а великої його кількості чи то пак різноманіття не потребувала. Головне, щоб було зручно і личило. Те саме із взуттям. Ляна могла до літа ходити в улюблених черевиках із металевими вставками — їм зносу не було, неважливо, як далеко пройдеш. А що трохи важкі, так те дівчину не лякало. Звикла.

— Знаєш, — почала Ела, коли Рися вже підсіла до подруг, — Рисе, у мене до тебе питання буде. Сьогодні ми з Ляною мали невеличку прогулянку…

Ляна застережливо поглянула на Елу. Вони одразу після повернення з районів беззаконня домовилися, що жодній живій душі про свої пригоди не скажуть.

— …і замислилися над сенсом одного терміну, — вела далі Ела. — Ми чули, ти роман пишеш… То, можливо, поясниш нам, що воно таке — «повстання»?

Ляна полегшено зітхнула.

* * *

Будинки у передмісті зводили на совість. Міцні стіни, надзвичайно маленькі вікна, рідко коли можна побачити будівлю вище одного поверху. Справжні маленькі фортеці за парканами, які подекуди сягали трьох метрів у висоту. Паркани переважно були кам’яними — складеними з матеріалів, знайдених у руїнах колишнього Міста. Того, що існувало до дві тисячі дванадцятого року.

Найміцнішим місцем у паркані були ворота. Керовані завдяки пристроєві зв’язку, вони відчинялися тільки тим, кого господарі будинку вважали безпечними.

І, схоже, три спудейки під це визначення не підпадали.

— Що ж таке. — Ела роздратовано звела брови. Відступила від уже котрих за рахунком воріт: байдуже, тиснула вона на кнопку дзвінка біля них чи просто стукала, відчиняти ніхто не поспішав. — Сплять вони, чи як… А ми ще їх опитувати маємо, уявляєте?

Ляна знизала плечима. Вона від початку сумнівалася у дієвості досліджень. На думку Ляни, це завдання застаріло і тепер не було таким ефективним, як, скажімо, років зо двадцять тому. На сьогодні Академія втратила половину свого авторитету — навіть в очах тих, хто колись у ній вчився. Не дивно, що її спудейок не хотіли пускати до себе. Ще невідомо, що вони можуть наробити. А раптом істот до себе прикличуть? Чи — Ляна несвідомо потягнулася до своєї правої руки — самі на істот перетворяться? Усі мешканці передмістя були колишніми спудеями, отже, мусили здогадуватися про таку можливість.

— Уже вечір, — стривожено сказала Рися. — І наступний день, напевно, буде темним. Сьогоднішній і вчорашній були світлими, а вони ж чергуються…

Рися не договорила, та всім було зрозуміло, що вона має на увазі. Як вони не знайдуть собі притулок до ночі — опиняться у великій небезпеці. Адже вночі істоти лісу полишають його і виходять на полювання.

— Може, поїдемо до мене? — Рися вказала на свій скутер. — Ми ще встигнемо… Це буде порушення, звичайно, нас можуть зняти із досліджень, але…

Рися розгублено подивилася на найближчі ворота. Схоже, вона не чекала такого ходу подій.

Незадовго до цього дівчата допили «лимонад» і змусили відстрибати усі гранади, а Рися переповіла весь сюжет свого роману. В ньому йшлося про далекі часи до дві тисячі дванадцятого; дівчина на ймення Аляйна очолювала групу повстанців, котрі переховувалися у горах. Серед повстанців було повно різних людей, переважно тих, хто вивчився у тодішніх Академіях. Один із них, відомий дослідник, за чию голову винагорода була не нижче, ніж за голову самої Аляйни, мав до своєї очільниці високе платонічне почуття. Натомість почуття голови каральних органів із чудернацьким іменем Стефан начебто обмежувалося бажанням особисто стратити Аляйну.

Той Стефан знав її ще до того, як вона почала вдаватися до терористичних актів, більше того, був її другом дитинства. Одного разу, спіймавши Аляйну під час зачисних операцій у горах (дівчина навмисне підставилася, щоб дати іншим повстанням час на втечу), Стефан замість