Vivat Academia! - Любов Базь

Вимивши руки і подивившись на чималеньку майстерню, де було повно незнайомого обладнання, дівчата сіли до столу. Тарілки, ложки, виделки… Ніякої їжі.

— Зачекайте трохи, — сказав чоловік і вийшов із кімнати.

— А знаєш, — сказала Ляна, вмощуючись на лаві, — він не запитав, як нас звуть, цей чоловік. І сам не назвався… Так само, як його жінка.

Рися знизала плечима, дивлячись у тарілку. Схоже, її ця обставина анітрохи не здивувала.

Ляна чомусь згадала, як вони з Елою і Талією гостювали у Рисі. Тоді подруга одразу відрекомендувала їх своїм родичам, і навпаки. У передмісті було заведено знайомитися одне з одним, бажано ще й повні імена назвати. Звичайно, від спудейок з Міста цього ніхто не вимагав. А проте…

Насупившись, Ляна провела рукою по лаві. Пальці правиці на щось наштовхнулися. Якийсь листок паперу, мабуть, список того, що треба купити у Місті, складений войовничою господинею…

Не маючи жодних на те причин, окрім небезпечної подеколи цікавості, Ляна взяла листок до рук.

Вона отерпла, варто було лише поглянути на папірець.

Давньою мовою, яку тепер знали хіба що особливо сумлінні спудеї, на листку було написано: «Допоможіть».

І ще нижче: «Тікайте звідси».

Не сказати, щоб Ляна знала давню мову. Щиро кажучи, вона з тієї мови мало що пам’ятала, як і більшість однокурсників. Адже вчили цю дисципліну вони достатньо давно.

Проте інтуїція Ляни, яка останнім часом неймовірно загострилася, допомогла дівчині зрозуміти зміст написів, зроблених, безсумнівно, рукою спудея, котрий знав давню мову краще за візерунки.

Спудейки.

— Устина, — сказала Ляна і сама здивувалася тому, як повільно, ліниво прозвучало це слово. Повіки ставали все важчими: тільки тут Ляна зрозуміла, що з нею щось не так. Було не так від того самого часу, як вона увійшла до господи.

Двері прочинилися. Ліна хотіла кинутися до них, та навіть сил підвестися не мала.

— Заходь, — запропонувала недавня жінка, і до кімнати увійшла трохи розгублена Ела. Ляна бажала б закричати, застерегти її, проте їй забракло сил. Рися сиділа поруч, дивлячись перед собою. — Твої подруги чекають на тебе. Незабаром ми принесемо вам їжу… Я сподіваюся, вам з нами сподобається.

Поки Ела йшла до дівчат, господиня зосередила дещо насмішкуватий погляд на Ляні. Дівчина смикнулася, відчувши гострий біль у правиці — нічого спільного із тим слабким відчуттям біля воріт.

Тільки тепер Ляна помітила те, чого досі не бачила: вузькі очі жінки були суцільно-жовтими. До цього тій вдавалося якось це приховувати.

«Істота лісу, — зрозуміла Ляна. — Але ж вони рідко бувають подібні до людей».

Ніби підслухавши цю думку, господиня із тією ж знущальною усмішкою взялася за свої вуха. Потягнула.

Почувся вологий звук, який неприємно нагадав Ляні про шматки плоті в акведуках; голова жінки відділилася від шиї. Крові не було.

Ела спокійно ішла до столу, наче нічого й не почула. Може, так воно і було. Вона ж і шматків плоті не бачила.

Приставивши голову назад, до шиї — вони з’єдналися із тим самим жахливим звуком, — господиня вийшла. Ела вмостилася на лаві навпроти Ляни; наступної миті на її обличчі виник здивований вираз. Ела набагато швидше зрозуміла — щось не так. Дівчина також спробувала підвестися, та не змогла. Заклякла на лаві, у розгубленості дивлячись на Ляну. Та відповіла відчайдушним поглядом, і очі Ели потемнішали.

Вона все втямила.

Дівчата потрапили під гіпноз лісових істот, які — не збрехали — тепер могли виходити зі свого помешкання вечорами. Навіть у світлі дні.

«Але це ж не ліс. Будинок, — подумала Ляна. — І вони не загинули, живучи тут. Вони вижили, як… як істоти Чорного Сектору! І так само скопіювали зовнішність людей, котрі мешкали тут раніше. Їхню поведінку — також, до найдрібніших деталей… Навіть Ела до останнього ні про що не здогадувалася.

Оце ми влипли».

У справедливості останньої думки Ляна пересвідчилася, коли двері прочинилися знову. До кімнати зайшов «чоловік» жовтоокої потвори. Перед собою він штовхав Устину.

«Так от чому вона не відповідала! Мабуть, приїхала не так давно і вирішила в якості вибачення пройтися по господах, дізнатися, де можна зупинитися на ніч. Дізналася. Тоді цю записку точно лишила вона, спеціалістка із давньої мови. Намагалася нас застерегти… Запізно».

Записка нікого не врятувала: чоловік підштовхнув апатичну Устину до столу і взяв її рукою за горло. Ляна побачила, які у нього довгі, гострі нігті. Як вона могла не помітити цього одразу?!

У відчинені двері увійшла і жовтоока жінка. Логічно, подумала Ляна. На столі п’ять тарілок, то, мабуть, господарі разом із нами долучаться до трапези…

— Ми чекали на тебе, — раптом сказала жовтоока. Ляна сфокусувала на ній погляд: жінка дивилася саме на неї. І ні на кого іншого. — Давно. Не тільки ми. Багато хто. Але до них прийшов винищувач. Ми — вціліли. Він не впізнав нас. Йому не стало сили. Ми дочекалися тебе. І тепер наша будеш. Адже зв'язок крові важливіший за все. — Жінка перевела дещо зневажливий погляд на Елу, потім на Рисю. — Хочеш, щоб вони приєдналися? Ти впевнена?

Ляна розуміла, що питають її, та не мала сили відповісти. Вона ще й досі не усвідомлювала, в яку ситуацію потрапила. Про що говорить ця істота? Вона чекала на Ляну? Рятувалася від якогось винищувача? Що вона має на увазі під приєднанням?

Чоловік-істота також поглянув на Ляну. Потім забрав кігті від горла нерухомої Устини:

— Так, вона хоче приєднати цих двох до нас. Подивися на неї; це — воля Озерної Діви.

— Вони не гідні, — заперечила жінка. — Вони — ніхто. Як ця, — кивок у бік Устини, — просто їжа.

— Озерна Діва не хоче поглинати їх. Вона хоче їх нагодувати, — чоловік вказав на Елу та Рисю, — оцим, — його кігті знову ковзнули по шиї Устини. — Якщо вони наситяться цим уночі, то приєднаються до нас. Розділивши те, що ми їмо… навіки.

— Гаразд, — було видно, що жовтоока жінка не задоволена цими словами, — як на те воля Озерної Діви… Почекаємо до ночі.

Ляна чула, як злякано б’ється серце у Рисі, котра сиділа поруч, але зробити нічого не могла.

Вони припустилися помилки і потрапили під гіпноз лісових істот.

Жити їм лишалося до ночі.

* * *

Відведений дівчатам час промайнув непомітно. Ляна намагалася відшукати якийсь вихід, але їй нічого не спадало на думку. Свідомість видавалася важкою, неповороткою. Кілька досить потужних візерунків, що їх дівчина подумки накреслила, ні на що не годилися,