Морт - Террі Пратчетт

— Ти! Ринс-щось-там. Куриш? 

— Ні, пане! Шкідлива звичка! — випалив Ринсвінд, уникаючи поглядів свого безпосереднього начальства. Він цілком ясно відчував, що щойно нажив собі кількох довічних ворогів, і чомусь від думки, що житимуть вони недовго, йому не легшало. 

 — І правильно! Ану, потримай патерицю. Так от, мої ниці виродженці, цьому всьому кінець. Ясно? Завтра підйом на світанку, три кола внутрішнім подвір’ям і сюди на зарядку. Дієтичне харчування! Сумлінне навчання! Фізичні вправи! А ця клята мавпа поїде працювати в цирк! 

— У-ук? 

Кілька старших чарівників замружилися. 

— Але спершу, — сказав Альберт, — ви зробите мені велику ласку, коли проведете обряд Ашк-Енте. Треба справу одну до кінця довести. 

Морт широким кроком пройшов темні, хоч око вийми, коридори піраміди. Ізабелл старалася не відставати. Слабке світло від меча вихоплювало з темряви неприємні речі. Наприклад, крокодилобог Оффлер порівняно з іншими об’єктами поклоніння цортців був просто-таки квіточками. 

В нішах стояли статуї, що зображали істот, складених із усього, чим знехтував верховний бог. 

— Нащо вони тут? — запитала Ізабелл пошепки. 

— Цортські жерці вважають, що ті статуї оживають після закриття піраміди й охороняють царське тіло від грабіжників. 

— Яке дикунське повір’я. 

— А чого ти вважаєш, що це лише повір’я? 

— То вони справді оживають? 

— Можу сказати тільки, що коли цортці накладають на якесь місце закляття, то це не жарти. 

Морт звернув за ріг, і в Ізабелл зайшлося серце, коли він на мить зник із поля зору. Вона рвонула крізь темряву і врізалася в Морта. Той роздивлявся статую собакоголового птаха. 

— Фу, — озвалася Ізабелл. — У тебе від такого не йде мороз шкірою? 

— Ні, — безвиразно сказав Морт. 

— Але чому? 

— БО Я МОРТ, — він розвернувся, і вона побачила, що його очі світяться крихітними синіми цятками. 

— Припини! 

— Я… НЕ МОЖУ. 

Вона спробувала засміятися. Не вийшло. 

— Ти не Смерть, — сказала вона. — Ти просто виконуєш за нього роботу. 

— СМЕРТЬ ТОЙ, ХТО ВИКОНУЄ РОБОТУ СМЕРТІ. 

Тривожну мовчанку перервав стогін, який почувся з дальнього кінця темного проходу. Морт різко розвернувся й поспішив на звук. 

«Він має рацію, — подумала Ізабелл, — він навіть так само рухається». 

Та страх перед темрявою, що огортала її, переміг усі на світі сумніви, тож вона прокралася услід за Мортом, звернула за ріг і опинилася в приміщенні, яке у тьмяному світлі меча здавалося гібридом скарбниці й дуже захаращеного горища. 

— Що це за місце? Ніколи не бачила одразу стільки мотлоху. 

— ЦАР ЗАБИРАЄ ВСЕ ЦЕ ЗІ СОБОЮ В ІНШИЙ СВІТ, — пояснив Морт. 

 — Він точно не шанувальник подорожей порожнем. Глянь, цілий човен! І золота ванна! 

— БЕЗСУМНІВНО, ВІН ДБАТИМЕ ПРО ЧИСТОТУ В НАСТУПНОМУ ЖИТТІ. 

— І всі ті статуї! 

— ТІ СТАТУЇ, НА ЖАЛЬ, БУЛИ ЛЮДЬМИ. СЛУГАМИ ЦАРЯ, ЯК ТИ РОЗУМІЄШ. 

Обличчя Ізабелл враз посмурнішало. 

— ЖЕРЦІ ЇХ ОТРУЇЛИ. 

Знову почувся стогін з іншого боку захаращеної зали. Морт пішов на звук, незграбно переступаючи через згорнуті килими, фінікові грона, ящики з керамікою й купи коштовностей. Очевидно, цар не міг обрати, що візьме зі собою, тому вирішив перестрахуватися і взяти одразу все. 

 — ОТ ТІЛЬКИ ОТРУТА НЕ ЗАВЖДИ ДІЄ ОДРАЗУ, — похмуро додав Морт. 

Ізабелл без зусиль пробралася за ним, подеколи помагаючи собі руками, й заглянула за каное. Там на купі килимів лежала дівчина в напівпрозорих шароварах, жилетці, на яку кравці пошкодували матерії, й такій кількості браслетів, що ними можна пришвартувати чималий корабель. Навколо її рота була зелена пляма. 

— Це боляче? — тихо запитала Ізабелл. 

— НІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ТАК ПОТРАПЛЯТЬ ДО РАЮ. 

— І потрапляють? 

 — МОЖЛИВО. ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАТИ. 

Морт витягнув клепсидру із внутрішньої кишені, оглянув її в світлі меча. Здавалося, він рахує подумки, а тоді, в одному несподіваному русі, він відкинув клепсидру й ударив мечем. 

Душа дівчини сіла і потягнулася, примарно дзенькнувши браслетами. Помітила Морта й схилила голову. 

— Повелителю мій! 

— Я НІЧИЙ ПОВЕЛИТЕЛЬ. А ТЕПЕР БІЖИ, КУДИ ВЖЕ ТИ ТАМ ЗБИРАЛАСЯ. 

 — Я буду наложницею при райському дворі царя Цетеспхута, який вічно житиме поміж зір, — впевнено сказала вона. 

— Ти можеш не бути нею, — різко озвалася Ізабелл. Дівчина глянула на неї величезними очима. 

— Ох, та я мушу. Я готувалася до цього, — сказала вона зникаючи. — А досі була всього лише служницею. 

Ізабелл похмуро й несхвально дивилася туди, де щойно була душа дівчини. 

— Отакої, — сказала вона. — Ти бачив, як вона була вбрана? 

— ХОДІМО ЗВІДСИ. 

— Але ж не може бути правдою, що той цар Як-Його-Там житиме між зірок, — бурмотіла Ізабелл, коли вони вибиралися із захаращеної зали. — Там нічого крім пустки немає. 

— ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ТА ВІН ЖИТИМЕ СЕРЕД ЗІРОК У СВОЇЙ УЯВІ. 

— Із рабами? 

— ЯКЩО ВОНИ ТЕЖ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ РАБАМИ. 

— Це не дуже справедливо. 

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ТІЛЬКИ МИ. 

Вони поспішали проходами між завмерлих в очікуванні гулів і майже перейшли на біг, коли вирвалися у свіжість нічного пустельного повітря. Ізабелл сперлася на грубе каміння й намагалася відновити дихання. 

Мортове дихання не збилося. 

Він взагалі не дихав. 

— Я ВІДВЕЗУ ТЕБЕ, КУДИ СКАЖЕШ, І ДАЛІ РУШУ САМ. 

— Але я думала, що ти збираєшся рятувати принцесу! 

Морт похитав головою. 

— У МЕНЕ НЕМАЄ ВИБОРУ. ВИБОРУ НЕ ІСНУЄ. 

Ізабелл підбігла до нього і вхопила за руку, коли він рушив до Хропунця. Морт обережно прибрав її руки зі своєї. 

— МОЄ УЧНІВСТВО ДОБІГЛО КІНЦЯ. 

— Ти все це собі вигадав! — закричала Ізабелл. — Ти той, ким вважаєш себе! 

Вона спинилася і подивилася під ноги. Пісок навколо Мортових ніг зібгався і почав закручуватися дрібними вихорцями. 

Повітря затріскотіло й загусло. Морт був уже не таким впевненим на вигляд. 

— ХТОСЬ ПРОВОДИТЬ ОБРЯД АШК… 

Повітря над ним ураз обвалилося на нього, ніби молот на ковадло, й лишило у піску чималий кратер. Ніздрі лоскотав різкий запах оплавленого олова. Повітря тихо гуло. 

Оточений піщаним вихором, Морт озирнувся навколо і зрозумів, що він є центром того вихору. Крізь піщану завісу били блискавки. Десь глибоко всередині його розуму жевріло бажання вибратися, та щось міцно тримало його, і він не міг опиратися, як стрілка компаса не може не вказувати на Осердя. Зрештою він знайшов те, що шукав. Це був вхід у тунель, освітлений октариновим сяйвом. На тому кінці були постаті тих, хто його викликав. 

— ІДУ, — сказав він, та озирнувся на раптовий шум позаду. Юне, але чимале жіноче тіло вдарило його в груди і збило з ніг. 

Морт лежав на спині, Ізабелл притискала його до землі колінами й міцно тримала за руки. 

— ПУСТИ, — наказав він. — МЕНЕ ВИКЛИКАЮТЬ. 

— Не тебе, йолопе! 

Вона пильно дивилася в бездонно-сині озера його очей без зіниць. Вони були, мов два тунелі в нескінченність. 

Морт вигнувся й прокричав таке давнє й карколомне прокляття, що воно набуло форми у потужному магічному полі, затріпотіло шкіряними крилами й полетіло геть. У навколишні дюни били громовиці. 

Він знов упіймав її погляд. Вона встигла відвести очі, аби не провалитися каменем у колодязь синього світла. 

— НАКАЗУЮ ТОБІ, — Мортовим голосом можна було лупати скалу. 

— Батько на мені цей тон випробовував не раз, — спокійно відповіла Ізабелл. — Зазвичай, коли хотів, щоби я у спальні прибрала. Не спрацьовувало. 

Морт