Морт - Террі Пратчетт

— Не сумніваюся, що такий смаколик вимагає особливого гарніру, — сказав він і поплескав у долоні. Стіна за його спиною розсунулася, і четверо небесних стражів увійшли до зали. Троє з них тримали напоготові бойові мечі нуж-бо, а четвертий ледь не заточився, намагаючись наспіх проковтнути незагашений недопалок. 

Тарілка випала з Візирових рук. 

 — Найвідданіший з моїх слуг боїться, що йому забракне місця в шлунку для останнього смаколика, — сказав Імператор. — Певно, ви могли б перевірити, чи дійсно його шлунок такий уже повний. І чому в одного з вас іде вухами дим? 

— Це жага до дії пече йому, о Сонцеликий, — швиденько виправдався старший страж. — Боюся, спинити його буде непросто. 

— Тоді нехай вийме меч і… О, то Візир наш усе-таки згадав про апетит. Чудово. 

Запала цілковита мовчанка. Візир старанно жував. Тоді ковтнув. 

— Смакота, — сказав він. — Неперевершено. Справжній подарунок богів, а тепер, коли дозволите… — він випростав ноги й спробував підвестися. На чолі виступили краплі поту. 

— Вже йдете від нас? — здійняв брови Імператор. 

— Нагальні державні справи, о Правителю, Від Якого Ніщо… 

 — Сидіть. Отак швидко вставати з-за столу шкідливо для травлення, — сказав Імператор, і стражі хором закивали. — Крім того, немає у вас жодних нагальних державних справ, коли тільки не йдеться про пляшечку з написом «Протиотрута» в чорній лакованій скриньці на бамбуковому килимку вашої спальні, о Світило Мудрості в Нічній Темряві. 

У Візирових вухах гуло. Обличчя почало синіти. 

— Бачите? Невчасний рух на повний шлунок — і от уже погане самопочуття. Волію, щоби це просте знання рознесли по всіх усюдах мого царства, аби всі мужі знали про ваш стан і діяли відповідно. 

— Мій обов’язок привітати вас, о Сонцеликий, із такою далекоглядністю, — промовив Візир і упав обличчям у таріль із вареними м’якопанцирними крабами. 

— У мене був найкращий учитель, — сказав Імператор. 

— І ПУНКТУАЛЬНИЙ, — сказав Морт, заносячи меч. 

За мить дух Візира підвівся з подушки й оглянув Морта. 

— Ти хто такий, варваре? — гаркнув він. 

— СМЕРТЬ. 

— Вже точно не моя, — відрізав Візир. — Де мій Чорний Небесний Вогнедишний Дракон? 

— НЕ ЗМІГ ПРИЙТИ, — за спиною Візирового духа почали скупчуватися тіні. Кілька з них були вбрані в імператорські мантії, та було й багато інших, які штовхалися й усіляко давали зрозуміти, що нетерпляче чекають на Візирів дух у краю мертвих. 

— Здається, там на вас дехто чекає, — сказав Морт і поспішив геть. Коли він дійшов до галереї, Візирів дух заверещав… 

Ізабелл терпляче чекала поряд із Хропунцем, який саме обідав п’ятисотрічним бонсаєм. 

— Один готовий, — сказав Морт, вибираючись у сідло. — Залазь, у мене нехороше передчуття щодо наступного, і часу в нас замало. 

Альберт матеріалізувався посеред Невидної академії — там само, звідки зник за дві тисячі років до того. 

Він задоволено крекнув і обтрусив із мантії пил. 

Раптом він відчув, що на нього дивляться. Глянувши вгору, він усвідомив, що оприявнився там, куди напружено вдивлявся він сам — тільки мармуровий. 

Альберт поправив окуляри й окинув несхвальним поглядом бронзову табличку, прикручену до п’єдесталу. Там було сказано: 

«Альберто Маліч, Засновник цієї Академії. 1222‒1289 рр. 

Такого, як він, більше не буде». 

«Така ціна вашим передбаченням», — подумав він. І коли вже вони так його шанували, то могли б найняти вправнішого скульптора. Це просто принизливо. Ніс геть не той. А це хіба нога? А ще на ній хтось свої імена понадряпував. І капелюха такого він би в житті не нап’яв. Звісно, якщо він постарається, то життя ніколи й не скінчиться. 

Альберт пустив октаринову блискавку у навісну статую, і та розпалася на порох. 

— Так, — сказав він світові в цілому. — Я повернувся. 

Магічний лоскіт здійнявся його рукою й пронизав мозок теплом. Як йому цього бракувало впродовж тих нескінченних років. 

Чарівники почали збігатися на шум крізь високі подвійні двері й одразу ж зробили хибний висновок із побаченого. 

Посередині був п’єдестал. Без статуї. Оточений хмарою мармурового пилу. Із хмари на них ішов, бурмотячи щось собі під ніс, Альберто Маліч власною персоною. 

Чарівники, що були позаду натовпу, швиденько розвернулися й побігли геть якомога тихіше. Серед них не було жодного, хто в пору легковажної юності не вдягав на голову старому Альбертові всім відомий предмет підліжкового посуду, або ж не видряпував на холодному й непоказному тілі статуї своє ім’я, або ж не розливав на п’єдестал пива. Ба гірше, у дні святкувань, коли спиртне лилося рікою, а до нужників було так далеко йти… Колись усе це здавалося вкрай дотепним. І от воно вже не здавалося таким. 

Перед розгніваним магом лишилося дві постаті: одна — бо мантія її власника зачепилася за двері, а друга — бо належала мавпі, яка могла собі дозволити не перейматися людською метушнею. 

Альберт ухопив чарівника, який безрезультатно намагався втекти крізь стіну. Той заскиглив: 

— Гаразд, гаразд, визнаю! Я був тоді напідпитку, повірте, чесно вам кажу, нічого поганого не хотів, пробачте, пробачте… 

— Що ти верзеш, чоловіче? — Альберт був щиро здивований такою поведінкою. 

— …Мені так соромно, якби ж я тільки міг пояснити, як мені сором… 

— Та годі вже белькотіти! — Альберт перевів погляд на мавпу. Та доброзичливо всміхнулася йому у відповідь. — Тебе як звати? 

— Так, пане, вже припинив, жодного белькотіння, пане… Ринсвінд, пане. Помічник бібліотекаря, вже який є. 

Альберт оглянув його з голови до ніг. Молодик мав безнадійний і якийсь задрипаний вигляд, ніби невипрана білизна. Альберт вирішив, що коли чарівництво опустилося до такого рівня, хтось має щось із цим вдіяти. 

— Який бібліотекар призначив такого, як ти, своїм помічником? 

— У-ук. 

Тут він відчув, як до його руки торкається щось схоже на теплу шкіряну рукавичку. 

— Мавпа! В моїй академії! 

— Орангутан, пане. Він колись був чарівником, та його спіткали якісь чари, пане, і він не дозволяє перетворити його назад на людину, та він єдиний серед усіх нас, хто знає, де і які книжки шукати, — поспішно пояснив Ринсвінд. — А я стежу, щоби в нього були банани, — додав він, бо відчув, що сказане потребує додаткових пояснень. 

Альберт розлючено витріщився на нього. 

— Замовкни! 

— Замовкаю, замовкаю вже, пане. 

— Краще скажи, де Смерть. 

— Смерть, пане? — перепитав Ринсвінд, втискаючись у стіну. 

— Високий такий, скелетоподібний, крокує так, ніби марширує, ОТАК ГОВОРИТЬ. Смерть. Давно його бачив? 

Ринсвінд нервово ковтнув. 

— Давно не бачив, пане. 

— Ну, я його шукаю. Ця маячня має припинитися. І я хочу припинити її зараз же, ясно? Веди сюди вісьмох найстарших чарівників, хай тут будуть за півгодини з усім потрібним для обряду Ашк-Енте, второпав? Не скажу, правда, що ви тут усі маєте обнадійливий вигляд. Тюхтії такі, що плюнути нема в кого, а ти припини мене за руку хапати! 

— У-у-ук. 

— А тепер я піду вип’ю, — гаркнув Альберт. — Де тут тепер наливають бодай трохи пристойну ослячу сечу? 

— Є «Барабан», пане, — сказав Ринсвінд. 

— «Тріснутий барабан»? На Філігранній? Досі там? 

— Так, хоч назву міняють то так, то сяк, і відбудовують наново час від часу, але місце те… на місці, пане, багато років уже. У вас, певно, труби йой як горять, пане? — запитав Ринсвінд із ноткою липкого панібратства в голосі. 

— А тобі яке діло до моїх труб? — огризнувся Альберт. 

— Жодного, жодного діла, пане. 

— Я пішов у «Барабан». Півгодини, затямив? І якщо не чекатимуть на мене,