Морт - Террі Пратчетт

— «Альберт невпевнено подивився на нього», — почала Ізабелл. 

— Ви не можете вірити всьому, що там пишеться… 

— «…вигукнув він, визнаючи десь у глибині своєї скам’янілої душі, що вірити точно можна», — читала Ізабелл. 

— Припини! 

— «…вигукнув він, намагаючись загнати в закапелки розуму думку про те, що навіть коли Дійсність не спинити, її можна трохи сповільнити». 

— ЯК? 

— «…запитав Морт свинцевим тоном Смерті», — відповідально читала далі Ізабелл. 

— Так, так, гаразд, можеш моє не читати, — роздратовано кинув Морт. 

— Та вже пробач, що я жива. 

— ЖИТТЯ НІКОМУ НЕ ПРОБАЧАЄТЬСЯ. 

— І не говори до мене так, будь ласкавий. Мене цим не налякати, — сказала вона, а тоді глянула в книгу, де саме дописувався рядок про те, що вона збрехала. 

— Скажи мені, як, чаклуне, — сказав Морт. 

— Моя магія — це все, що в мене лишилося, — занив Альберт. 

— Вона тобі не потрібна, старий скнаро. 

— Я тебе не боюся, хлопче… 

— ПОВТОРИ ЦЕ, ДИВЛЯЧИСЬ МЕНІ У ВІЧІ. 

Морт деспотично клацнув пальцями. Ізабелл втупилася в книгу. 

— «Альберт подивився у синювате сяйво Мортових очей, і рештки сміливості полишили його, адже він бачив перед собою не просто Смерть, а Смерть з усіма людськими вадами, як от мстивість, жорстокість і несмак, і тоді, охоплений жахом, він усвідомив з усією певністю, що це остання можливість вмовити Морта не відсилати його назад у царство Часу, де його буде впольовано, а душу його віддано на поталу тим, хто населяє темні Підземельні Виміри, де його крапка крапка крапка крапка крапка», — дочитала вона. — Там ще півсторінки крапок. 

— Бо навіть книжки не зважуються описувати таке, — прошепотів Альберт. Він спробував заплющити очі, та образи, що замерехтіли в темряві під повіками, були настільки живими, що він одразу ж їх розплющив. 

— Гаразд, — сказав він. — Є одне закляття. Воно сповільнює час над певною місцевістю. Я його вам запишу, та промовити його має чарівник. 

— Це я влаштую. 

Альберт облизав пересохлі губи. Його язик був схожий на стару ганчірку. 

— Але доведеться заплатити, — сказав він. — Виконати спершу свій Обов’язок. 

— Ізабелл? 

Почувши Морта, вона знов опустила погляд на сторінку. 

— Це правда, — сказала вона. — Якщо не виконаєш, усе піде шкереберть, а він все одно випаде назад у Час. 

Усі троє перевели погляди на величезний годинник, що нависав над ними. Його маятник поволі розтинав повітря, дроблячи час на крихти. 

Морт застогнав: 

— Замало часу! Я не встигну і туди, і туди одночасно! Я не встигну! 

— Господар устигнув би, — завважив Альберт. 

Морт висмикнув меч із одвірка й люто потрусив ним перед Альбертовим носом. Той зіщулився. 

— Пиши закляття, — гримнув Морт. — І не барись! 

Він розвернувся і покрокував у Смертин кабінет. Там у кутку був муляж Диска: величезний, він тримався на спинах слонів, вилитих із чистого срібла, які стояли на спині бронзового Великого А’Туїна. Великі річки були позначені нефритовими жилками, пустелі — діамантовим пилом, а найпримітніші міста — самоцвітами. Анк-Морпорк, наприклад, позначений чималим рубіном. 

Він розставив клепсидри по точках приблизного перебування власників відповідних життів і повалився в Смертине крісло, люто витріщаючись на них, ніби від цього відстань між ними зменшиться. Крісло тихо поскрипувало й поверталося, коли він совався в ньому з боку в бік. 

Невдовзі тихо зайшла Ізабелл і повідомила: 

— Альберт записав закляття. Я звірилася з книгою. Він не хитрує. Зараз він пішов і замкнувся у себе, і… 

— Ти тільки поглянь на них! Тільки поглянь! 

— Гадаю, Морте, тобі варто трохи заспокоїтися. 

— Як мені заспокоїтися, коли — ти глянь тільки — одна з них майже у Великому Нефі, а друга — у Фест Пеларґіку, а мені ще потім у Сто Лат. Це дорога завдовжки десять тисяч миль так чи так. Це неможливо. 

— Я певна, що ти знайдеш спосіб. А я допоможу. 

Тут він нарешті подивився на неї й побачив, що вона була у пальті — незручному для верхової їзди і з великим хутряним коміром. 

— Ти? Чим ти поможеш? 

— Хропунець легко винесе нас двох, — сказала Ізабелл скромно і вказала на паперовий мішечок у руці, — а ще я зібрала нам обід. Я могла би… Могла би двері відчиняти й таке інше. 

Морт невесело засміявся: 

— В ЦЬОМУ НЕ БУДЕ ПОТРЕБИ. 

— Вдячна буду, коли припиниш так говорити. 

— Я не можу брати пасажирів. Це мене сповільнить. 

Ізабелл зітхнула. 

— Слухай, зробімо так: ми вдамо, що щойно довго сварилися, і я перемогла. Гаразд? Заощадимо сили. І ще я чомусь підозрюю, що Хропунець не схоче іти з подвір’я без мене. Я йому стільки рафінаду згодувала за всі ці роки, ти й гадки не маєш. То як, їдьмо? 

Альберт сидів на вузькому ліжку й розлючено дивився в стіну. Він чув, як стукіт копит раптом урвався, коли Хропунець здійнявся в повітря, й щось собі забурмотів. 

Минуло двадцять хвилин. Вирази пропливали обличчям чарівника, мов тіні від хмар схилом пагорба. Подеколи він невиразно щось промовляв, як‑от «казав я їм», чи «я ніколи такого не схвалив би», чи «господаря про таке слід попередити». 

Та зрештою він, здається, опанував себе, обережно став навколішки й витягнув з-під ліжка подерту скриню. Відчинив її з помітним зусиллям і дістав запилюжену сіру мантію, з якої посипалися мідні блискітки й нафталінові кульки. Він вбрався в мантію, обтрусився й знов поліз під ліжко. Нерозбірливо чулася лайка, щось порцеляново дзенькнуло кілька разів — і Альберт витягнув з-під ліжка чарівничу патерицю, вищу за нього самого. 

Вона була товстішою за звичайний костур — здавалася такою здебільшого через рельєфні різьблення, що прикрашали її по всій довжині. Роздивитися їх було непросто, та коли примружитися й зосередитися, написи й знаки прозоро натякали, що читати їх не варто. 

Альберт знов обтрусився й критичним поглядом пройшовся по відображенню в дзеркалі над мийкою. А тоді промовив: 

— Капелюх. Немає капелюха. Яке чаклунство без капелюха, холера його забери. 

Він помарширував із кімнати й повернувся за п’ятнадцять хвилин. За цей час він встиг: вирізати круглий шмат із килима в Мортовій кімнаті, забрати з-за люстра в спальні Ізабелл захований там сріблястий папір, взяти з-під мийки в кухні нитку й голку, обдерти кілька напіввідірваних блискіток із мантії. Те, що вийшло, було не таким ефектним, як йому хотілося б, а ще воно сповзало на одне око, але: воно було чорне, на ньому були зорі й півмісяці, а ще цілком однозначно воно сповіщало, що його власник чарівник, хоча, може, й трохи відчайдушний. 

Альберт почувався пристойно вдягнутим уперше за дві тисячі років. Від цього йому зробилося трохи сумно, тож він на хвильку замислився, а тоді відкинув ногою ганчір’яний килимок і патерицею накреслив коло на голій підлозі. 

Коли патериця торкалася підлоги, то лишала по собі тонку лінію октаринового сяйва — восьмого кольору веселки, кольору магії, барвника уяви. 

На колі він намітив вісім точок і з’єднав їх в октограму. Кімната запульсувала й низько загула. 

Альберто Маліч ступив у центр і підніс патерицю над головою. Він відчував, як та прокидається, відповідає на дотики, як тремтить у ній сонна сила, що поволі випростується й напружується, мов розбуджений тигр. Перед внутрішнім зором його поставали образи забутої вже могутньої магії, що причаїлася у затканих павутинням закапелках його розуму. Уперше за багато століть він почувався справді живим. 

Він облизав губи. Пульсація вщухла й лишила по собі дивну, повну очікування тишу. 

Маліч закинув голову й виголосив один склад. 

Синьо-зелене полум’я вирвалося