Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
Вибачте за цю довгу промову, — сказав він, посміхаючись, — але я повинен ввести вас в курс справи. У великій оранжереї працює асистент Крамер, в лабораторії вам допомагатиме нова співробітниця Зоріна.
Він знову замовк, щоб записати щось у книжці, і сказав:
— Рослини — це ще не все. У нас провадяться надзвичайно цікаві роботи над тваринами. Там працює Фалеєв. Правду кажучи, досить таки велика тюха-матюха. Я з нього не дуже задоволений. Спочатку працював добре, а останнім часом його ніби підмінили. Якби ви зацікавились цією справою, я перевів би вас туди. Побувайте, в кожному разі, в цій лабораторії, подивіться, що там робиться. А зараз ідіть у велику оранжерею, Крамер познайомить вас з нею.
Важкі повіки спустились, як завіси. Шликов поринув у своїй записи, кивнувши мені на прощання головою.
XVI. У Крамера псується характер— Товаришу Артем’єв! Вам лист! — почув я за собою голос, коли влетів у коридор.
Молоденька дівчина-«листоноша» в шовковому «купальному» костюмі простягнула мені конверт. Я жадібно його вхопив. Це був перший лист, який я одержав на Зірці Кец. Поштова марка. Штемпель «Ленінград». У мене від хвилювання забилося серце.
— Лист з Ленінграда, — сказала дівчина. — Я ніколи не була в цьому місті. Скажіть, воно дуже хороше? Таке красиве і впорядковане, як про нього пишуть?
— В тисячу разів краще! — з захопленням відповів я. — Це найкраще місто в світі після Москви. Але мені воно подобається навіть більше, ніж Москва, — і я жваво почав розповідати про чудові нові квартали, що підступили до Стрельни і Пулковських висот, про його старі і нові дивовижні парки, про мальовничі канали, що надають йому вигляду Венеції, про тролейбуси, блискучі таксі, прекрасні трамваї, про його повітря, зовсім очищене від кіптяви фабричних димарів та пилу… Про скляні перекриття, що захищають пішохода від вітру на численних мостах, про зимові сади для дітей, про першокласні музеї, театри, бібліотеки…
— Навіть клімат його покращав, — із захопленням розповідав я. — Торфові болота на тисячі кілометрів навколо осушено, заболоченим річкам та озерам надано культурного вигляду, деякі канали в межах міста засипано і перетворено на алеї, або вкрито суцільними мостами — автострадами. Вологість повітря значно зменшилась, а чистота повітря дала ленінградцям додатковий сонячний пайок. «Входячи в будинок, витирай ноги». Тепер у нас всякий автомобіль, грузовик, в’їжджаючи в межі міста, мусить «витирати ноги» — його шини й колеса обмивають водою, щоб не заносив до міста грязі, пилу.
— Та що й казати! Ленінград — це Ленінград!
— Треба неодмінно побувати в ньому, — сказала дівчина і, кивнувши головою, «пурхнула» геть.
Я розпечатав листа. Мій лаборант повідомляв мене, що в лабораторії закінчується ремонт. Ставиться нове устаткування. Покінчивши з встановленням новітньої апаратури, лаборант з професором Габелем їде до Вірменії, бо на моє швидке повернення вони втратили надію.
Я був схвильований. Чи не покинути все і летіти одразу ж на Землю?..
Поява Крамера, що летів мені назустріч по коридору, змінила напрям моїх думок. А коли я побачив оранжерею, то зразу забув про свій прекрасний Ленінград і навіть про Тоню. Таке велике враження справила на мене ця надзвичайна оранжерея.
Але потрапив я туди не зразу. Крамер запропонував мені одягти «водолазний» костюм, хоч і більш полегшеного типу, ніж костюм для вилазок у міжпланетний простір.
— В оранжереї тиснення значно нижче, ніж тут, — пояснив Кремер. — До того ж, в її атмосфері далеко більше вуглекислоти. В житлових приміщеннях ми її майже зовсім не маємо. На Землі вуглекислота становить всього лише одну тритисячну частину атмосфери. В оранжереї ж три сотих, а в деяких відділах і більше. Це вже шкідливо для людини. Та зате для рослин! Ростуть, як у кам’яновугільному періоді, — Крамер раптом залився безпричинним довгим сміхом, навіть занадто довгим, як мені здалося. — В цих скафандрах є радіотелефони, і тому нам не треба буде притуляти голови одна до одної, щоб розмовляти. Незабаром такі радіотелефони матимуть і міжпланетні скафандри. Це дуже зручно. Їх сконструювала, здається, наша знайома, яку ви привезли з Землі, — Крамер підморгнув мені ізнову зареготав.
«Хм… хм… невідомо, хто кого привіз, — подумав я. — І чого він сьогодні так дико регочеться?..»
Ми пройшли крізь атмосферну камеру, потім довгим коридором, що сполучає Зірку з оранжереєю.
— У нас тепер уже кілька оранжерей, — говорив Крамер, не вгамовуючись. — Одна довга, яку ви бачили, підлітаючи. Ха-ха-ха! Пам’ятаєте, як ви мало не залетіли в безповітряний простір, і я прив’язав вас, як собачку?.. Зараз ми йдемо до нової, конічної оранжереї. На ній, як і на Зірці, існує вага, але зовсім незначна. Всього тисячна частка земної. Листок, падаючи з дерева, з висоти метра від підлоги, летить двадцять секунд, поки впаде. Але цієї ваги цілком досить, щоб увесь пил осідав униз, не затемнюючи сонячного світла, і щоб достиглі плоди падали вниз, а не плавали в просторі… «Пішов купатись Веверлей!» — раптом заспівав він. — Ви ще не купались у «невагомій ванні»? Чудово! — знову цей дикий регіт. — У нас є ще кілька дослідних лабораторій, де сила ваги зовсім відсутня. Там і ванна. Ну, ось ми і прийшли. «Завісу скинуто»! — продекламував він і відчинив двері.
Мене одразу засліпило світло. Потім я побачив колосальних розмірів тунель, що розширявся, немов лійка. Вхідні двері були біля вузької основи цієї лійки. На протилежному кінці вона замикалась величезною скляною напівсферою, оберненою назовні.
Крізь скло лилися потоки світла. Сила його була надзвичайна. Ніби тисячі прожекторів сліпили очі. Стіни цього тунелю потопали в зелені найрізноманітніших відтінків — від яскраво-ізумрудної до майже чорної. Між цим зеленим килимом
