Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
Я знову повернув назад і застрибав, як коник. Добре ще, що тут ці стрибки не втомлюють так, як на Землі…
Ось і кінець каньйону. Новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди із затінених місць. Чортів мох! Я вже не міг дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…
А може, це каньйон, яким я вже йшов сюди, але не пізнав його через те, що він став зелений?..
Новий поворот, вузька ущелина, занурена в глибоку темряву. На мене війнуло холодом крізь мій прогрітий сонцем костюм. Чи, може, це нерви грають?
Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами — урвище. Спереду — темний, вузький невідомий каньйон.
Я відчув, як у мене тремтять коліна і, знеможений, сів на горбкуватий камінь. І раптом камінь заворушився піді мною і поповз… Я схопився, як ужалений. Мої нерви були надто напружені. Живий камінь! Нова тварина! Нове сенсаційне відкриття! Але в цю хвилину рефлекс самозбереження переміг рефлекс «пізнання». Я дозволив втекти невідомій тварині в темну нору, не зробивши і найменшої спроби не тільки затримати її, але й роздивитись уважно.
Повернув назад і пішов. Ні, більше я вже не скакав молодим цапеням. Ішов, як автомат, не думаючи про те, куди йду. Іноді мені здавалось, що в балоні вже мало кисню, що я починаю задихатись… Тоді спинявся і хапався за груди. Потім це проходило. Нерви, нерви! Якби на Місяці була атмосфера, хоч би й непридатна для дихання! Все-таки це було б пружнисте середовище. Можна було б бити каменем об камінь, закликаючи на допомогу. Атмосфера могла б передати відсвіти — «заграву» прожекторів. Проте, зараз і це не допомогло б — з неба лилося сліпуче сонячне світло. Добре, що скафандр має димчасте скло. Від цього синього світла можна осліпнути…
Раптом переді мною розсунулись стіни. Я побачив знайомий великий каньйон, і зрадів, ніби вийшов на Великий проспект Василівського острова.
Оце так удача! Чи не підсвідомий інстинкт вивів мене, коли я кинув мудрувати й вираховувати? Пробудження рудиментарних почуттів… Тоня називала мене пережитком старовини. Тоня!.. Чи побачимось ми коли з нею? Це вона звабила мене в «ущелину смерті». Але нічого. Великий проспект знайдено. Тепер усе гаразд.
Однак, моя радість скоро змінилась тривогою. В який бік іти? Праворуч чи ліворуч? Зовсім утратив орієнтацію. Спробував був звіритись на свій «інстинкт», але на цей раз він мовчав. Крок — праворуч, і інстинкт не заперечував, крок ліворуч — ніякої реакції.
Довелося знову вдатися по допомогу до «верхньої кори головного мозку», — міркувати. Коли я вийшов з ракети, то повернув праворуч. Отже, тепер треба звернути ліворуч. Піду ліворуч.
Так ішов, мабуть, не менше як годину. Голод давався взнаки. А кінця каньйону все ще не було видно. Проте, в перший раз я йшов до повороту менше, ніж півгодини. Значить, іду не в той бік. Повернути назад? Скільки згаяного часу… Продовжую йти вперед. Каньйон раптом звузився. Ясна річ, іду не в той бік. Доводиться повернути назад. Але тепер уже не збочу. Тут кінець великого каньйону, значить другий кінець виходить на нашу площадку. Швидше назад!
Пострибав знову. Сонце вже пекло нестерпно. Довелося накритись білим плащем. Голод дедалі більше мучив мене, почала позначатись і втома, але я стрибав і стрибав, ніби за мною гнались невідомі страховища. І раптом переді мною розколина. Вона невелика, через неї можна переплигнути. Але цієї розколини не зустрічалось на тільки-но пройденому шляху. Чи я, може, не помітив, замислившись, перестрибнув її? Холодний піт укрив моє тіло. Серце стиснулось. Уперше відчув, що гину. Ліг, щоб дати відпочити своїм членам і трохи заспокоїтись. З неба дивилось на мене синє мертве Сонце. Так само байдуже повзтиме воно по чорному небу, освітлюючи мій труп. Ні, ні! Я ще не помер! У мене є запас кисню і сил. Схопився, одним махом перелетів через розколину і побіг… Куди? Вперед, назад, однаково, аби не стояти…
Каньйон розширявся. Я стрибав безупинно не менше години, аж поки не впав украй знеможений. І тут уперше відчув по-справжньому недостачу повітря. Це вже не було облудне самопочуття. Стрибаючи, я надто багато витрачав кисню, і його запас вичерпався передчасно.
Кінець, кінець… Прощай, Тоню!.. Недозрілий фрукт… Вірменія…
У голові запаморочилось…
Синє Сонце закружляло в небі, як сполоханий кажан…
І раптом я побачив над собою яскраво освітлений Сонцем бік нашої місячної ракетки. Мене шукають! Я врятований! Зібравши останні сили, підвожуся, вимахую руками, кричу, зовсім забувши про те, що мій голос не піде далі скафандра. Радість згасла так само швидко, як і спалахнула. Мене, очевидно, не помітили. Ракетка пролетіла над каньйоном і зникла за вершиною гори. Це був останній спалах енергії. Мене охопив не відчай, а байдужість. Може, в цьому позначилась і недостача кисню. Тисяча синіх сонць замиготіли перед очима. В вухах зашуміло. Я знепритомнів.
Не знаю скільки часу пролежав я непритомним, із заплющеними очима.
Ще не розплющуючи їх, повернув голову і глибоко зітхнув. Живлющий кисень вливався в мої легені. Розплющив очі і побачив перед собою нахилене обличчя Соколовського. Він стурбовано дивився в скло мого скафандра. Я лежав на підлозі, в нашій ракеті, куди, очевидно, мене перенесли. Але чому ж вони не знімають з мене скафандра?
— Пити… — попросив я, ще не розуміючи, що мене не чують.
Голова моя працювала погано. Але Соколовський, певно, з руху губ зрозумів мою просьбу. Він посадив мене в крісло і, притуливши свій скафандр до мого, сказав:
— Ви, звичайно, хочете пити і їсти?
— Так.
— На жаль, доведеться потерпіти. У нас аварія. Гірський обвал
