Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
Тюрін стрибав з місця на місце, — виміряв температуру. Я глянув угору. Видно було зірки, Молочний Шлях, яскраво розцвічені різнобарвними іскрами, осяяні краї розколин. Потім я перевів погляд в напрямі проміння прожектора. І мені здалося, що біля невеликої бокової розколини це проміння неначе коливається. Що це, обман зору? Я пішов до розколини і побачив, що з неї виходить ледве помітний струмінь пари або газу. Щоб перевірити себе, я взяв жменю попелу і кинув. Попіл відлетів у бік. Це ставало цікавим. Я знайшов звислий над краєм скелі камінь і скинув його, щоб, струснувши ґрунт, привернути увагу моїх супутників і покликати їх до себе. Камінь полетів униз — у безодню. Я чекав його падіння, але минуло не менше як десять секунд перше, ніж я відчув легенький струс ґрунту. Потім я відчув другий, третій, четвертий струси, — щораз сильніші. Я не міг зрозуміти, в чім річ. Деякі удари були такі сильні, що вібрація ґрунту передавалася всьому тілу. І раптом я побачив, як величезна брила пролетіла повз мене. Попавши в смугу світла, вона блиснула, немов метеорит, і зникла в темній безодні. Земля стугоніла й тремтіла. Я зрозумів, що зробив. Сталося те, що буває із горах, коли падіння невеличкого камінця спричиняє страшні гірські обвали. Звідусіль неслося каміння — цілі уламки скель, дрібні камінці розбитих вище гострих скель… Камінний водопад… Камені скакали, стрибали з боку в бік, як гумові м’ячі, стикалися, викрешуючи іскри… Якби ми були на Землі, ми чули б гуркіт, гарматну канонаду, безконечно відбивану гірською луною. Але ж тут, у безповітряному просторі була абсолютна тиша. Звук, вірніше, вібрація ґрунту, передавався тільки через ноги. І ця зловісна тиша справляла ще гнітючіші враження, ніж удари грому. Це була зрадлива тиша. На Землі, прислухаючись до того, як посилюється звук, можна уникнути небезпеки. Тут же каміння нічим не давало про себе знати, крім струсів ґрунту. А через те, що ґрунт тремтів тепер безперестань, неможливо було вгадати, куди тікати, звідки чекати нападу. Я стояв нерухомо, смертельно наляканий, приголомшений, серед могильної тиші. Мабуть, я так і загинув би, якби не побачив Соколовського, який махав мені руками. Я побіг до ракети. Так, звичайно, тільки ракета могла врятувати нас.
Мабуть, навіть на Місяці ніхто ще так не стрибав, як я. Я підскакував метрів на п’ять, роблячи стрибки в десяток метрів. За кілька стрибків я був біля ракети. Тюрін уже сидів на верхній площадці і теж махав мені руками, як вітряк крилами. Соколовський ускочив у ракету, коли я підбігав до неї. Одним стрибком я опинився на її площадці, хоч вона була на висоті даху вагона, — мало не перелетів, але Тюрін схопив мене за ноги і посадив. В цю ж мить Соколовський рвонув важіль. Саме рвонув, бо ми всі троє відкинулись назад. Кілька секунд ми летіли головою вниз, ногами догори, — так круто поставив Соколовський нашу ракету, щоб швидше піднятися. Вибухи ракетних дюз розтиналися один за одним. При одному такому вибухові руки професора Тюріна відірвались від налокітників крісла, і його тіло посунулось до краю площадки. На цей раз я вхопив його за ноги однією рукою, тримаючись другою за ручку крісла.
Два або три рази я відчув якийсь поштовх, який виходив, мабуть, з ритму вибухів нашого реактивного апарата, але не звернув тоді на це уваги.
Соколовський скеровував ракету вгору і праворуч, подалі від схилу розколини. Так летіли ми з неймовірною швидкістю, напівлежачі, кілька хвилин. Не уявляю, як Соколовський міг керувати в такому незручному положенні. Але він, очевидно, був людиною бувалою і ніколи не розгублювався, хоч з вигляду і був жартівником та веселуном. Він врятував нам життя. Тільки тоді, коли наша ракета ввійшла в освітлений Сонцем простір і значно віддалилася від країв розколини, Соколовський уповільнив політ, випрямив ракету і відкинувся назад, як людина глибоко втомлена. Уявляю собі його нервове напруження!
Тюрін виповз на сидіння і потер скафандр. Очевидно, він забив собі потилицю.
Як це часто буває з людьми, які щасливо уникнули великої небезпеки, нас раптом охопили нервові веселощі. Реакція. Ми заглядали один одному в шибки скафандрів і сміялися, сміялись…
Тюрін показав на освітлений схил розколини. Випадок приготував нам ідеальну площадку для посадки. І яку площадку! Перед нами в скелі був уступ такої величини, де міг би розташуватися цілий ракетодром для десятків ракетних кораблів. Як не спуститись і не відпочити після пережитих хвилювань? Соколовський повернув ракету, і незабаром ми вже котились немов по асфальтованому аеродрому. Так — на колесах — ми під’їхали майже до самої стіни і спинились. Кам’яна або залізна — ми ще не знали — стіна мала подовжні розколини. В кожну з цих розколин могли б заїхати рядом декілька поїздів. Розколини-каньйони простягалися в невідому далину.
Ми зійшли на площадку «ракетодрому». Наше збудження ще не вляглося, ми відчували потребу рухатись, працювати, щоб швидше вгамувати свої нерви.
Я розповів Тюріну і Соколовському про те, як знайшов місячний «гейзер», і признався, що винен у гірських обвалах, які мало нас не погубили. Іншим часом Тюрін, мабуть, вилаяв би мене за необережність і за незнання фізичних законів, які існують на Місяці. Але він так зацікавився гейзером, що навіть не згадав про мій вчинок.
— Та це ж величезне відкриття! — вигукнув він. — Я завжди доводив, завжди стояв на такій точці зору, що Місяць не така вже мертва планета, за яку її вважають. Хоча б найменші залишки газів, атмосфери, — будь-якого складу, — на ній повинні залишитися. Це, мабуть, виходи сірчаної пари. Десь у товщі Місяця ще залишилась гаряча магма. Останнє жевріюче вугілля великої пожежі. На глибині величезної розколини, яка, певно, проходить всередину не менше як на чверть місячного радіуса, пара знайшла собі вихід. І ми не взяли її на пробу. Треба зробити це будь-що-будь. Це буде світова сенсація. Гейзер Артем’єва! Не заперечуйте. Ви маєте на це всі права. Летімо зараз же.
І він уже стрибнув до ракети, але Соколовський заперечливо похитав головою.
— На сьогодні з нас досить, — сказав він. — Треба відпочити.
— Що
