Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
А земні пустині? Ми вже успішно боремося з пустинею, з пісками, безводдям. Але скільки пустинь ще залишаються пустинями на Землі? Ми закличемо на допомогу Сонце, використаємо досвід Кец. І Сонце, яке випило воду, вбило своєю спекою рослини, ми примусимо відродити пустині. Вони стануть суцільним зеленим садом.
Ні, земній кулі ще не скоро загрожуватиме перенаселення!
Коли ж стане на Землі тісно, почнеться переселення в міжпланетні простори. Зірка Кец — перший піонер. В «небі» збудують міста-ракети, заселять супутники великих планет і малі планети… Сонце дасть енергію і запаси їжі на тисячі років і на мільйони істот. Кубічний кілометр зерна містить у собі тисячорічне харчування трьох мільйонів людей. Десятикілометровий куб — запас на три мільярди чоловік. Такий запас на наших планетних кільцях і на планетках Сонячної системи Сонце може приготувати за кілька секунд. Така його невичерпна енергія!
Людство може сміливо дивитися в майбутнє.
— Чого це ви остовпіли, Артем’єв? — почув я різкий вигук Крамера.
— Пробачте, я замріявся, — відповів я, здригнувшись від несподіванки, і оглянувся.
Оранжерея-конус віджила. Вузькими доріжками літали, стрибали, пурхали, як працьовиті бджоли, молоді дівчата з кошиками. Їх яскраві барвисті костюми на зеленому фоні скидалися на квіти. Дівчата збирали плоди і співали хором мелодійну пісню, в якій вихвалялась «Наша Зірка». Невидима музика супроводила цей спів.
— Міфологічна картина! Зоряні дівчата! Казка наших днів! Проте, скоро їх замінять автоматами, — уже реготав Крамер і, приєднавши свій голос до загального хору, почав пританцьовувати. — Одначе, нам пора йти. Я ще не показав вам лабораторію. Вона міститься поза Зіркою Кец. Там абсолютна невагомість. Доведеться переодягатися в міжпланетний костюм і перелітати досить великий простір. Вам пора вже навчитися керувати портативною ракетою. Так і знайте, що коли ви втечете, я на цей раз не буду зі вами ганятись! — сказав Крамер і раптом поринув у глибоку задуму.
На цей раз я «стріляв» вправніше і не відставав від Крамера.
Ми летіли по небу. Наш шлях освітлював величезний «молодик» Землі.
Праворуч виблискувала якась куля, яку можна було прийняти за малу планету. Куля досить швидко котилась по небу. Я вже знав, що вона стоїть, а рухаюсь я. Тут швидше, ніж на Землі, засвоюються закони відносності.
Цей невеличкий переліт все-таки трохи мене схвилював.
У мене почала мерзнути права нога, і я побоювався, чи немає пошкодження в костюмі, — чи не просочується світовий холод. Але виявилось, що нога була в тіні. Я повернув її до світла і вона нагрілась.
Ось і лабораторія. Вона має вигляд циліндра. Всередині циліндр поділений скляними перегородками. З відділу до відділу доводиться переходити через «ізоляційні» камери, бо тиснення і склад повітря в кожному відділі різні. На одному боці циліндра — на всю його довжину — вікна, на протилежному — рослини. Я дивлюся крізь скло на рослини. Деякі з них посаджено в скляні посудини, щоб бачити, як розвивається коріння. Це мене дивує: коріння не любить світла. Інші рослини в грядках. Багато горщечків з рослинами «стоять» рядами в повітрі. При чому, я помічаю, що ростуть вони незвичайно: гілки і листя розміщені у вигляді променів, які розходяться від горщечка до вікна. В найрізноманітніших положеннях — від горизонтального до вертикального — висять нерухомо в повітрі відрізки пагінців, — очистки, — «седум рефлексум» і вербових гілок. У одних коріння розвивається «вгорі», у інших — «внизу». Але в більшості — коріння на затіненому боці. Відсутність ваги ніби знищила силу геотропізму, і тут, очевидно, «напрям» дає тільки геліотропізм — сила, яка спрямовує рослини до джерела світла. Ось обкладена чимсь, ніби мокрим мохом, листкова ніжка, що закінчується величезним листом, м’ясистим і твердим. Круглі насінини мають тут неправильну, горбкувату форму… Скільки нових питань, скільки несподіваних відкрить!.. Це, наприклад, що за пряник? На лист не схожий.
— Облиш! Іди, кажу тобі, іди геть! — чую я жіночий голос і сміх Крамера.
Дивлюсь в кінець оранжереї і бачу крізь скло перегородок дівчину в ліловому костюмі. Вона плаває десь під «стелею», а Крамер, вимахуючи крилами, прикріпленими до зап’ястків рук, підлітає до неї і штовхає її. Дівчина відлітає вбік, б’ється об «стелю», летить у протилежний бік, намагаючись за допомогою таких самих крил-віял стати нерухомо. Їй, очевидно, треба обернутись обличчям до темно-зеленого куща. Але в світі невагомості не так то й легко стати так, як хочеться. Облишивши віяла, дівчина знімає прив’язаний до пояса металевий диск. Чи не хоче вона, як дискобол, пустити цей диск в голову надокучливого Крамера?
Але диск служить для іншої мети. Дівчина встановлює в просторі диск ребром до себе, як тарілку, яку несе в руках, і повертає його. Диск крутиться в один бік, дівчина в протилежний. Щоб повернутися по вертикальній осі, їй доводиться ставити диск боком, — ребром угору. Тепер диск повертає її тіло, як на трапеції. Нелегко пристосуватися до абсолютної невагомості!
Я наближаюсь до Крамера і дівчини. Де я бачив її?… Та це ж Зоріна, яку я зустрів в кімнаті Тоні! Отже, мені з нею доведеться працювати. Я дивлюсь на неї збоку і вгору, вона і Крамер сміються, бачачи мої незграбні рухи. Я почуваю себе рибою, викинутою на берег. Але й Зоріна орудує диском і крилами не краще від мене. Проте, з диском я ще не мав діла, але думаю, що так само і я перекинувся б. Тільки Крамер плаває, як риба в воді. Він крутиться навколо Зоріної, ставлячи її то вгору, то вниз головою відносно себе. Зоріна сердиться і сміється. Нарешті, він дає дівчині спокій.
— Знайомтеся! — каже він.
— Ми вже знайомі, — відповідає дівчина і киває мені головою.
— Знайомі? Тим краще, — чомусь сердито говорить Крамер. — Перед роботою і після роботи
