Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась

Бризки летіли віялом з-під долонь Єржі. Вона кропила мене щосили, а я лише вдоволено муркотів, підставляючи плечі сонцю і прохолодним струменям, що падали на мене і на пісок.

— Вставай! Та вставай же! Я хочу ще поплавати, а він лежить…

— Пливи. Я тебе наздожену.

Вона ображено наморщила носа, не витримавши, засміялася, ще раз хлюпнула на мене водою. Відбігла, з розгону стрибнула з крутого берега. Засмагле тіло занурилось у прозору гладінь. Виринула Єржі далеченько, лягла на спину, і течія повільно понесла її вниз.

Десь вище над Дніпром нещодавно пройшов дощ. Синя хмара відступала в степ, а осторонь проти неба барвами вигравала райдуга. На протилежному боці, де фарватер пролягав понад берегом, з'явився електрохід. На палубі стояли люди, махали руками.

Я заплющив очі.

…Чиїсь руки, мабуть, з десяток пар рук, підхоплюють мене, витягають на палубу. Жак, увесь мокрий, у прилиплому до тіла білому костюмі, щось питає, трясе мене за плечі. Нас обступають люди. Я силкуюся заговорити і не можу вгамувати стукоту зубів.

До мене підходить худенька тендітна жінка з хлоп'ячою зачіскою, полотняні сандалі м'яко ступають по палубі. Перед жінкою всі розступаються. Я дивлюся на неї і ніяк не втямкую, де вже бачив її раніше. А бачив же! Ця зачіска, це рудувате волосся, красиве смагляве лице… Відома співачка естради, мати Жака? Ну, звичайно, це вона. Правда, на фотографіях у журналах, що їх ревно зберігає сеньйора Росіта, ця жінка має зовнішність неземної істоти, з голови до ніг обсипаної коштовностями. А тут, на палубі, — простеньке ситцеве плаття, босоніжки з полотна…

Ось жінка владно мовила кілька слів, і молодий чоловік з капітанськими нашивками, вклонившись, віддав матросам наказ. Я опинився в розкішній каюті. Довготелесий сеньйор, що був у ній, попихкуючи сигарою, невдоволено насупився. Та як тільки помітив у гурті жінку в ситцевім платті, просяяв у догідливій усмішці, миттю вихопив з рота сигару і кинувся допомагати матросам вкладати мене на своє ліжко. Музика на судні замовкла. За ілюмінатором чути тихий плескіт. Я щосили змагаюся чи то зі сном, чи з напівзабуттям, притискаючи до грудей ракетний пояс, якого, на подив усім, так і не випустив з рук.

Згодом знову бачу Рудого Зайця. Він сидить біля мене, вже перевдягнений у сухе. Щось розповідає. Я розумію лише з його слів, що на судні всі ходять навшпиньки, а кок готує якісь особливі страви. «Це заради мене? — дивуюся я. — Чому заради мене треба ходити навшпиньки?» Очевидно, те, що подумалося, вимовив уголос. Бо Жак закивав мені, засміявся. І я вже добре чув, як він проговорив:

— З моєю матусею не загинеш, вона така… Ще б пак! У кожній газеті щодня галас: геніальна співачка, соловейко Бразілії! Це тобі не абищо! Де не з'явиться, всі корчать щасливі пики і наввипередки біжать виконувати будь-яку примху сеньйори Дуеньї Дегальдадо. Сміхота та й годі… Хочеш, мати кине слівце, і тебе в порту стрічатиме губернатор провінції? Або навіть сам президент?

— Ліпше буде, коли мене зустріне батько, — сказав я. — Поклич капітана, Жак. У джунглях залишилася моя мати з пораненою Єржі. Вони в курені, біля багаття… Їх треба рятувати… На цьому судні є радіостанція?

Жак схопився.

— Я миттю, я зараз!..

Через півгодини капітан продиктував радистові нагальну депешу. Її було передано в Пері, на ім'я мого батька, а також начальникові порту Хармю. Радіограму прийняли десятки станцій. Так люди вперше дізналися про таємниче місто в джунглях, яке газетярі назвали «Зеленою пасткою».

Пізніше Рудий Заєць розповів мені, як він потрапив на судно.

Перед тим сеньйора Дуенья Дегальдадо подорожувала з гастрольними концертами по Болівії та Парагваю. Викроївши кілька вільних днів, завернула до Сені-Моро, в Пері, щоб провідати сина. І почула там про дивні події, що як сніг на голову звалилися нещодавно на сестрину оселю. Стривожена співачка вирішила негайно забрати Жака додому, в Ріо-де-Жанейро. Рейсовий літак мав прибути не раніше як за тиждень. Сеньйора Дуенья не хотіла чекати, та й часу мала обмаль. Вони сіли на судно, що прямувало рейсом до Хармю. На другий день плавання Жак із матір'ю тільки-но розташувалися в затінку під тентом, як кучерявий матрос, тикаючи рукою в повітря, закричав: «Людина!.. Людина падає з неба!»

Жак божився, що відразу ж упізнав мене.

…Тихий посвист крил змусив мене підвести голову. Пролетівши над пляжем, неподалік приземлилася червоно-жовта машина. З аеротаксі неквапно вибрався професор Синиця. Постояв, позираючи на всі боки, попрямував до берега. Я усміхнувся. Нехай пошукає. На піску тьма-тьмуща засмаглих тіл, і всі вони схожі, як близнята.

Володимир Степанович уже зняв усі «табу» з мого режиму. Під кінець минулого місяця він, як і обіцяв, витурив мене нарешті з кімнати. Того дня я ледве діждався. Самотність уже надокучила страшенно. Мати зранку поспішає до свого інституту, в неї там весь час нові й нові досліди. З Єржі я також нечасто бачився, вона довгенько пролежала в лікарні. Хлопців, моїх приятелів із школи, до мене не пускали. Ото хіба телепередачі вносили в життя якесь різноманіття. Я вмикав екран, перебирав різні програми, особливо намагався не проґавити ранкову хронікальну передачу, що складалася з серії коротких репортажів про новини в світі.

Одного разу я побачив на екрані свого батька. Спершу з'явилася панорама дрімучого лісу, та ось об'єктив оператора з пташиного польоту шугнув униз і надибав на острівець землі, вільний від рослинності. Там, біля якихось споруд, юрмилися люди. Виднілися стріли підйомних кранів, що несли в повітрі величезні каркаси. Батькова постать виділялася з гурту. Він щось говорив худорлявому старому, якого я теж помітив одразу. Хіба ж я міг забути доброго дідуся Катультесе… Неначе витесаний з темного дуба профіль індіянина та батькова скуйовджена голова затрималися в кадрі лише на кілька секунд, доки диктор вимовляв коротку фразу про країну