Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась
Голос, що кликав мене, був такий знайомий… Спершись долонями на землю, я спробував підвестися і закрутив головою. Пекучим болем пронизало тіло. Падаючи, побачив матір. Вона стояла на колінах, на ній тлів пошматований одяг. Єржі лежала біля неї, волосся розметане, очі заплющені.
— Ти чуєш мене, Ігоре?
Небо стало червоне. Орел перетворився на гостроносого літака, що вгвинчувався в піднебесся. Затим настала ніч.
У німій чорноті кружляли великі лапаті сніжинки. Я відчував їх холодний дотик на гарячому обличчі, і мені було радісно. «Як хороше, коли іде сніг… Що ж за новорічний вечір без снігу?.. Тепер усе добре… Ондечки, на площі біля нашої школи, вже засвітили ялинку. А вогнів скільки…» Темінь поволі розповзалася, вогні ялинки меншали, блідли, а сніжинки танули. Непевна хистка пелена обволікала мене. Ламалися думки…
Між приземленням електрольота поблизу будинку під пальмами і тою миттю, коли я знову підняв машину над джунглями, пролягла якась порожнеча. Я ніяк не міг заповнити її, хоч добре усвідомлював, що саме на цьому відтинку часу сталося чимало важливих подій…
Ще раз ясним букетом спалахнула ялинка. Згасла… Вгору злетів ліс оголених смаглявих рук, вони стискають тугі пружинисті луки, як струни, напнуті тятиви; наконечники списів хитаються щільним частоколом; гучний гомін натовпу прориває тишу…
І порожнеча раптом оживає.
…Електроліт під пагорбком, крило задерте догори. Постаті у мундирах, куці автомати. Я скошую плазмометом кілька височенних пальм, рожевий вітер шматує хащі. Крислаті капелюхи кидають зброю до ніг Загбі.
З грюкотом розлітаються половинки дверей на ґанку, мати біжить до мене, білий халат полощеться за спиною…
З тунелю виривається людський потік, плечі, спини вилискують проти сонця. Загбі владно вигукує накази, піднявши руку. Тісним кільцем індіяни оточують вождя. Група юнаків, яких Загбі кличе кожного на ймення, шикується осторонь. Дивна картина: стріли, списи, а поряд — такі ж, як і інші, мідно-бронзові хлопці, але вже з воронованими автоматами. «Ми давно готувалися дати бій мертвим…» Автоматники кидаються вперед, за ними котиться натовп, наближається до бараків. З веж відкривають вогонь. Здаля вежі скидаються на високе риштовання. Немов мурахи обліпили їх. Люди зриваються, падають, але це не зупиняє інших, під вагою десятків тіл хитаються вежі.
Мама поривається до «інтернату»:
— Треба взяти медикаменти, там же стільки поранених!
Троє індіян, майже хлопчики, яких Загбі залишив біля електрольота, не пускають її. Вони не пускають нас і до бараків, де то вщухає, то наростає знову стрілянина. За деревами здіймається дим. Горить шостий «блок». Від двоповерхового будинку з алюмінієвим дахом біжать жінки, пригортаючи до себе немовлят; старша віком чорноволоса дітвора, лементуючи, поринає в зарості; жінки передають малюків одна одній, розбирають дітей, плачуть. «Їм дозволяли побачення один раз на півроку», — каже мати. «Інтернат» уже охоплений полум'ям, і пальми палають, як смолоскипи.
Від курних згарищ бараків воїни повертаються в шеренгах. Ведуть поранених, несуть убитих. В кількох юнаків на плечах — важкі кулемети. Напевне, хлопці першими дісталися сторожових майданчиків на вежах.
До нас прямує Загбі. Пов'язка на голові розмоталася, глибоко посаджені очі горять, як вуглини. Його рука на моєму плечі.
— Тобі треба летіти, Ігоре. Тобі, а також їм, — він киває на матір, на Єржі. — Ти казав, що за Великою рікою каджао та галу мають свої міста і селища. Розкажи їм про нас. Вони наші брати.
— Загбі, але ж ми з тобою… я думав…
М'яким жестом він зупиняє мене.
— За Кам'яним муром зосталося ще немало гадюк. Ми їх розчавимо, відплатимо за все! А тобі не слід залишатися тут.
— Загбі, зачекай… Невже ти думаєш, що вам буде легко пройти весь шлях до ріки? Сотні миль, суцільні джунглі. З жінками, з дітьми…
Вождь повернувся обличчям на південь, простяг руку — до далекого виднокраю слалися вічнозелені ліси. Сказав:
— Ми не підемо до Великої ріки. Там своє життя, ми його не знаємо. Загбі поведе своїх людей у джунглі. Тут наша земля, наш дім.
Оглянувшись, він узяв у юнака стрілу, відломив наконечник.
— Візьми на згадку.
Гострий, як лезо бритви, осколок чорного каменю. Я поклав наконечник стріли в кишеню. Що ж подарувати взамін? В мене не було нічого. Я відриваю від безрукавки червоний пластмасовий ґудзик і простягаю Загбі. Ґудзик здається крихітним на широкій долоні індіянина. Велетень затискає кружальце в кулаці.
— Загбі збереже. Прощай!..
Стрекіт мотора. Закам'янілі обличчя юнаків. Висока постать Загбі швидко зменшується.
Під нами сельва.
Тримаю напрямок за сонцем. В отакій порі в «замку» сеньйори Росіти воно світить зліва, тепер сонце заливає кабіну з правого боку, засліплює мене, коли я повертаю обличчя до матері. Єржі калачиком зібгалася в неї на колінах. Неначе дрімає. Ми летимо вже понад годину. До Вачуайо ще не близько. Час від часу мамині пальці торкаються моєї руки, ніби вона хоче переконатися, що я справді поряд, біля неї.
— Ігоре, поглянь, поглянь!..
Ні, Єржі не дрімає. Приклавши долоню до очей, вона мружиться від сонця, пухнасті вії тремтять. І тривожний вигук матері:
— Літак!
З боку сонця на нас падає темна тінь.
Гарячково шарпаю важелі. Машина ковзає вниз, земля наближається. Підсвідомо кидаю електроліт майже в піке. Гостроносий силует проноситься над нами. На крилах — пальмовий лист, емблема військової авіації Сені-Моро. В мене відлягло від серця.
Та що це? Винищувач робить крутий віраж, позаду наростає пронизливе виття моторів. Різкий удар, брязкіт. В груди б'є тугий струмінь, вдавлює тіло в спинку сидіння. В прозорому ковпаку кабіни виникає дірка, в ній свистить вітер. Запізнілий звук кулеметної черги змушує мене схопитись за плазмомет. Але ж винищувач із листям пальми… Чому, чому ж він накинувся на нас?
Кінець. Для гостроносої блискавки електроліт — нікчемна іграшка. Скоріше згасити швидкість, увімкнути вертикальні гвинти і падати вниз, бо порятунок тільки на землі, в джунглях… За спиною —
