Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась

Єржі підбігла до мене. І тут гримнуло ще раз. Щось креснуло об стіл, залишило на білій поверхні темний рівчачок і, ніби ножем, відтяло кілька перемикачів. На мене бризнуло пластмасою. На мить затуливши обличчя, я проґавив якусь секунду, а як глянув — крислатий капелюх стояв біля акваріума. Миршава постать здавалася приклеєною до підсвіченого зсередини скла, чорне вічко пістолета цілилося у мої груди.

Майже механічно я шарпнув за гачок. Плазмомет злегка здригнувся. Повітря навколо зарожевіло. Від гуркоту струсонулось приміщення, я ледь встояв на ногах. Дивний вихор, неначе зіткнулися стрічні повітряні потоки неймовірної сили, ударив в барабанні перетинки.

Чоловіка з пістолетом не стало. І не стало акваріума. Зникла, як розчинилася, частина стіни. Попереду зяяла порожнеча. Хвилями погойдувався блідо-рожевий туман. За серпанковою завісою виднівся шмат сірого передранкового неба. З підлоги здіймалася пара, обволікаючи нерухоме тіло Брендорфа, скрючене на килимі. Світло погасло. Клубки пари наповнилися дивовижним сяйвом, і великий отвір, який виник там, де щойно була стіна, світився скраю — то збігав розм'яклий, наче віск, бетон, чи скло, чи ще щось — не знаю. Розжарена рідка маса падала на підлогу вишневими краплями.

Загбі, затискуючи рану долонею, відступав до дверей. Я схопив Єржі за руку. Утрьох ми вибігли в коридор. Плафони на стелі ледь жевріли. Лише ліворуч яскравилась прозоростінна халабуда, в якій постійно маячив вартовий у жовтому вбранні. На секунду заголосила сирена і захлинулася. Наближалися стривожені окрики. Ми притиснулись до стіни. Десь біля ліфта в сутінках заблимав промінь ліхтарика, звідти загукали:

— Стій! Хто тут? Пароль?

Дзінь… Дзінь… Мигтіли короткі спалахи, кулі кришили пластик. Тінями перебігали темні постаті.

Мене охопило нестримне бажання скоріше вирватися з мурованої пастки: в джунглі, в ліс, у болото — будь-куди, аби на простір, на волю. Я озирнувся. Просторий футляр-циліндр загрозливо світився позаду, в кінці коридора. Попереду, в темряві, скрадалися постаті крислатих капелюхів. 

— Ей, ви, там, біля ліфта! Забирайтеся геть! Бо звалю стелю на ваші голови!

Мені відповіли пострілами.

Ствол плазмомета ще раз дихнув рожевим вітром. Розчахнулася темінь. Я майже нічого не встиг розгледіти, тільки відблиск сяйва. Скрегіт, глухі удари бетону, що рушився в ліфтопідйомну шахту.

І вже ніхто не стріляв.

Та виходу нагору тепер не було. Єржі також зрозуміла це.

— Ігоре, ми спробуємо вибратися звідси, — сказала вона. — Я думаю… треба поглянути. Ходімо.

Вона повела нас назад і, на мій подив, розчинила двері зали-кабінету. Брендорф уже очуняв. Стояв, похитуючись, під пальмою, руками спирався на стіл. Мені здалося, неначе він щойно розмовляв з кимось і замовк на півслові, побачивши нас. Невже він встиг когось викликати?

Я підійшов до стола. Кілька перемикачів, в які влучила куля, було зірвано, ті, що вціліли, безладно стриміли на пульті. Я навмання клацнув одним. Й одразу ж загомонів динамік:

— …Аварійна обстановка! Щойно вийшов з ладу центральний ліфт. В операторській, а також на складі з продовольством підлога провалилася на нижній поверх. Пошкоджено вентиляцію, в третьому секторі припинився обмін повітря. В казармі задихається варта, звідти неможливо вийти, двері загерметизовано. На магнітних замках більшість відсіків… Штандартенфюрер, чекаємо ваших наказів… Алло! Алло! Чому не відзиваєтесь?

Вимкнувши динамік, я вилаяв себе за необачність. Брендорф із свого кабінету приводив у дію систему магнітних замків підземелля. Куля, що призначалася мені, напевно, заклинила перемикач системи, запечатавши Брендорфових посіпак у кімнатах-відсіках. Ненароком я міг розімкнути магніти і дати змогу зграї бандитів вирватися з помешкань. Міг накоїти ще щось собі на біду. Адже я не знав призначення перемикачів.

З отвору в стіні віяло п'янкою свіжістю. Єржі показала на розвалену стіну.

— Там урвище. Глибоке… Може, якось спустимося?

Як я сам не додумався! Знав же, що з кабінету можна вийти на терасу, оповиту зеленню. Серед мешканців підземного лабіринта, мабуть, лише один Брендорф мав привілей в будь-який час насолоджуватися свіжим повітрям та пахощами лісу. З цієї тераси, що ластівчиним гніздом притулилася до стрімкого схилу, він показував мені силу свого плазмомета.

— Я огляну терасу, а ти, Єржі, допоможи індіянинові. Його звати Загбі. Зумієш перев'язати рану?

Дівчинка швидко зникла за дверима, що вели в покої Брендорфа. За хвилину повернулася, тримала в одній руці шмат простирадла, в другій — комбінезон яскраво-жовтого кольору з цупкого щільного матеріалу.

— Де ти взяла це?

 — Висіло в кахлевій шафі. Нам не знадобиться?

Єржі кинула жовтий жмут на підлогу. Ми посадили Загбі в крісло. Він нічим не виказував болю, хоч на щоці кривавила глибока рана. Індіянин усміхався, підбадьорюючи дівчину. Пальці Єржі обережно накладали пов'язку.

Жовтий комбінезон чимось непокоїв мене. Неначе вислизнуло з пам'яті щось важливе, а я не міг пригадати, що ж саме. Якісь слова, недавно почуті, причаїлися в голові і не піддавалися свідомості.

— Загбі, добре пильнуй його! — кивнувши на Брендорфа, я вийшов через отвір на терасу.

Просторий майданчик звисав над глибочезним каньйоном.

Вже згасли зорі. Розвиднялося. Вітерець ворушив під ногами чорне ламке листя, змертвіле від дотику рожевого туману. Я поглянув униз. На далекому дні каньйона тьмяно відсвічували маленькі озерця. Не схил — прямовисна стіна круто обривалася піді мною. Ні, годі й думати, щоб спуститися з такого урвища. Може, навпаки, піднятися нагору?

Вище, над терасою, крутизна, дрібні кущики, деінде чіплялися корінням за землю тоненькі деревця, між ними в'юнилися ліани. І неначе аж десь на небі темніли крони велетенських дерев. «Нізащо не видряпаємося, куди там…»

Єржі зустріла мене мовчазним поглядом. Я заперечно похитав головою. Навіть коли б ми якимось дивом не зірвалися в прірву й дісталися гребеня, то потрапили б на «дах» міста. Пастка за Кам'яним муром. «Печериці» з кулеметами; крислаті капелюхи, підняті ще з ночі на пошуки Ларсена і стривожені, як оси, після вибухів у підземеллі.

Ще раз глянувши на дивний одяг, кинутий Єржі, я раптом відчув, як мене кинуло в жар: пригадав слова, за які ніяк