Володар Світла - Роджер Желязни

— Добре, добре. Почув тебе, Сіддгартхо. Твої слова, Семе, мене зворушують. Але я таки хочу випробувати їхню силу. Тож я пошлю проти них когось із ракашів. Ну, а ми, ти і я, помандруємо далеко-далеко, у самісіньку глибочінь, до коренів світу. Там ми чекатимемо звіту про перемогу. Якщо ракаші якимось дивом програють цю сутичку, тоді я заберу тебе якнайдалі звідси й поверну тобі тіло. Проте я б волів поносити його ще кілька годин, щоб порозкошувати твоїми пристрастями під час цієї колотнечі.

Сем схилив голову.

— Амінь, — вирік він і, немов сповнений колючих бульбашок, відчув, як його відриває від долівки й несе розлогими печерними ходами, незнаними людям.

Поки вони неслися з однієї склепінчастої печери в іншу, спускалися тунелями, розколинами й колодязями, блукали лабіринтами, гротами й кам’яними коридорами, Сем дав волю своєму розуму, пустивши його вглиб дорогами пам’яті. Він думав про дні свого недавнього проповідування, коли намагався прищепити казання Готами на стовбур релігії, яка слугувала для панування над світом. Він думав про того дивака Суґату, у чиїх руках була як смерть, так і благословення. З роками імена їхні зіллються, а діяння плутатимуть. Він жив досить довго, щоб знати, як час мішає вариво легенд. Справжній будда таки існував, тепер він це знав. Його вчення, хай яке фальшиве, привабило цього щирого вірянина, цього чоловіка, що якимось чином досяг просвітлення, залишив у людських розумах відбиток своєї святості, а тоді добровільно пішов у руки Смерті. Татхаґата й Суґата, знав він, будуть в одній легенді, і Татхаґата засяє у світлі власного учня. Виживе лиш один Дгамма. Тут його розум повернувся до бою під Палатою карми й до апаратури, досі схованої в тайнику. Відтак він подумав про свої незліченні дотеперішні переселення, про битви, у яких бився, про жінок, що їх кохав за віки; подумав про те, яким міг би бути котрийсь зі світів, а яким був цей, і чому саме. Тоді його знов узяла лють на богів. Він подумав про дні, коли жменька їх билася з ракашами й нагами, із гандгарвами[93] й народом-із-моря, із демонами-катапутнами[94] й Матерями Страхітливого жеврива, з дакшині[95] й претами[96], зі скандами[97]й пішаками[98] — і таки перемогла, вирвавши цей світ у хаосу й побудувавши перше місто людей. Він бачив, як воно минає всі стадії розвитку кожного міста, аж дотепер, коли воно було населене тими, хто може на мить розганяти свій розум і ставати богами — прибирати Образів, що посилюють тіло, концентрують волю й проявляють потугу бажань в Атрибутах, які немов із чарівною силою падають на всіх, проти кого їх обернуть. Він думав про те місто й тих богів, він знав його красу й правість, його бридкість і кривдність. Він думав про його пишноту й різнобарв’я, що так контрастували з рештою світу, і, лютуючи, плакав, бо розумів: виступаючи проти цього міста, він ніколи напевне не знатиме, на боці правди сам чи кривди. Ось чому він чекав був так довго, нічого не чинивши. Бо ж хоч як би він учинив, результатом була б і перемога, і поразка, й успіх, і невдача. Чи розвіявся б сон про місто внаслідок усіх його дій, чи й далі тривав би — тягар провини звалився б на нього в кожному разі.

Вони чекали в пітьмі.

Чекали довго й мовчазно. Час повз, ніби дідуган на пагорб. Вони стояли на карнизі над чорним ставом і вичікували.

— Чи не мали б ми вже це почути?

— Може. А може, ні.

— Що будемо робити?

— Ти про що?

— Якщо вони взагалі не прийдуть. Як довго тут ждатимемо?

— Вони прийдуть, і то зі співом.

— Хочеться вірити.

Але не було ні співу, ні руху. Навколо панувала незворушність часу, який не мав за що зачепитися, щоб піти далі.

— Як довго ми вже чекаємо?

— Не знаю. Довго.

— Відчуваю, що не все гаразд.

— Можливо, маєш рацію. То піднімемося на кілька ярусів і розвідаємо? Або вже нести тебе на волю?

— Ще почекаймо.

— Добре.

Знову запала тиша. Вони міряли її кроками.

— Що то було?

— Що саме?

— Звук.

— Не чув нічого, а вуха ж у нас спільні.

— Не вухами тіла. Ось, знову!

— Не чув я нічого, Тарако.

— Він триває. Ніби вереск, але не кінчається.

— Далеко?

— Так, досить неблизько. Слухай по-моєму.

— Так! Гадаю, це скіпетр Калі. Отже, битва триває.

— І досі? Тоді боги дужчі, ніж я припускав.

— Ні, це ракаші дужчі, ніж я припускав.

— Чи перемагаємо ми, чи програємо, Сіддгартхо, але боги тепер зайняті. Якби ми пробралися повз них, то могли б застати їхнє судно без нагляду. Воно тобі потрібне?

— Викрасти громову колісницю? А це ідея... То могутня зброя, та й засіб пересування нівроку. Які в нас шанси?

— Я певен, що ракаші можуть стримувати їх, скільки знадобиться, а вилазити з Пекла довго. Нам же з тобою йти стежкою не треба. Я хоч і втомлююся, але все ще можу нести нас повітрям.

— Піднімімося на кілька ярусів і розвідаймо.

Вони покинули свій карниз над чорним ставом і ринули вгору, а навколо знову запульсував час.

Трохи далі вони зустріли світляну сферу, яка рухалася назустріч. Вона опустилася на підлогу печери й виросла в зелене вогненне дерево.

— Як битва? — спитав Тарака.

— Ми їх стримуємо, — доповіло воно, — але не можемо перейти в ближній бій.

— Чого б це?

— Щось нас від них відганяє. Не знаю, як це й назвати, але наблизитися ми не можемо.

— То як ви тоді б’єтеся?

— Навколо них безперестанку вирує кам’яна буря. А ще ми пускаємо на них вогонь, воду й великі верткі вітри.

— А вони чим відповідають?

— Шивин тризубець прокладає шлях крізь усе. Та хай би скільки він знищив, ми здіймаємо на нього ще більше. Тож він стовбичить статуєю, руйнуючи бурі, яким ми не даємо вщухнути. Час від часу він відхиляється, щоб убити когось, тоді як атаку стримує Володар Полум’я. Скіпетр богині сповільнює тих, на кого спрямований. Сповільнених уражає той тризубець або рука чи очі Смерті.

— І вам не вдалося завдати їм шкоди?