Володар Світла - Роджер Желязни

Сіддгартха йому не відповів.

— Із кожним днем мої насолоди слабшають! Чи ти не знаєш, Сіддгартхо, чому це так? Чи не розкажеш мені, що це за дивні відчуття мене опанували, притлумлюючи найяскравіші миті, ослаблюючи мене, скидаючи мене на діл тоді, коли я мав би бути на сьомому небі, коли мав би бути сповнений радості? Оце прокляття Будди?

— Так, — мовив Сіддгартха.

— Тоді зніми своє прокляття, Ув’язнювачу, і я заберуся не далі як нині. Віддам тобі цей одяг із плоті. Мене знову ваблять холодні чисті вітри височіні! То що, звільниш мене?

— Запізно, о вождю ракашів. Ти сам собі це заподіяв.

— Що «це»? Як ти мене ув’язнив цього разу?

— А чи пригадуєш, як насміхався з мене, коли ми боролися на балконі? Ти сказав, що і я знайшов приємність у цих ваших звичках завдавати болю. І ти мав рацію, бо в кожній людині є як щось темне, так і щось світле. Людина — річ багатоманітна, на відміну від щирого чистого полум’я, яким був колись ти. Людський інтелект часто воює з почуттями, воля — з бажаннями... ідеали не узгоджуються з оточенням, і якщо вона йде за ними, то пізнає гостру втрату старого життя, але якщо не йде, то відчуває біль через відмову від нової та шляхетної мрії. Будь-який учинок людини — це й перемога, і поразка, і початок, і кінець подорожі. Вона завжди оплакує те, чого вже нема, і почасти боїться того, що нове. Розум виступає проти традиції. Почуття — проти обмежень, накладених іншими людьми. А з тертя всього цього виникає те, що ти назвав людським прокляттям і над чим насміхався, — провина!

То знай: поки співіснували ми в тому самому тілі, а я поділяв із тобою твої звички, і то не завжди мимоволі, ішли ми не по такій дорозі, де все рухається в один бік. Поки ти викривляв мою волю під свій спосіб життя, твою волю теж викривило внаслідок моєї відрази до деяких твоїх діянь. Ти навчився того, що зветься провиною, і вона завжди відкидатиме тінь на твоє їдло й питво. Ось чому твою приємність зіпсовано. Ось чому ти тепер прагнеш утечі. Але це тобі не поможе. Вона доганятиме тебе по всьому світі. Вона підійметься з тобою в царини холодних чистих вітрів. Хоч би куди ти рушив, вона рушить слідом. Ось що таке прокляття Будди.

Тарака затулив обличчя руками.

— То ось воно як — плакати, — мовив він трохи по тому.

Сіддгартха не відповів.

— Будь ти проклятий, Сіддгартхо! Ти знову мене ув’язнив, та ще й у гіршій тюрмі, ніж Пекло.

— Ти сам себе ув’язнив. Ти порушив нашу угоду. Я ж її додержав.

— Люди страждають, порушуючи угоди з демонами, — зауважив Тарака. — Але жоден із ракашів так ще не страждав.

Сіддгартха не відповів.

Наступного ранку, коли він сів снідати, у двері його покоїв загупали.

«Хто посмів?» — гримнув він, аж тут двері висадили — завіси вирвало зі стін, а засув зламався, немов суха палиця.

У кімнату ввалився ракаш із головою рогатого тигра на плечах мавпи, з великими копитами замість ступень і пазурами замість пальців, видихнув дим, на мить попрозорішав, тоді знову став повністю видимий, знову зник, знову з’явився. Із його пазурів крапало щось, що не було кров’ю, а на грудях він мав широкий опік. Повітря сповнив сморід паленого волосся й смаженої плоті.

— Повелителю! — заволав прибулець. — Явився незнайомець, прохає аудієнції!

— І ти не зміг його переконати, що я не приймаю?

— Владарю, на нього напало два десятки вартових-людців, а він ворухнув рукою... Махнув на них — і блиснуло таке сяйне світло, що й ракашеві незмога дивитись. Тривало це лиш якусь мить, але всі вони зникли, ніби й не було... А в стіні позаду того місця, де вони стояли, з’явилася велика діра... Жодних уламків. Лише гладка чиста діра.

— І тоді на нього напав ти?

— На нього кинулося багато ракашів, але щось нас відганяло. Він знову ворухнув рукою, і троє наших зникло, щезло в тому світлі, яке він жбурляє... Я не відчув на собі його повної сили, мене лише трохи зачепило. Отож він послав мене переказати дещо... Не можу вже триматися купи...

Сказавши це, він щезнув, а там, де щойно лежало створіння, повисла вогняна сфера. Тепер його слова потрапляли просто в розум, а не лунали в повітрі.

— Він велить явитися до нього без утайки. Інакше, мовляв, зруйнує палац.

— Ті троє, що їх він спалив, теж повернулися до власної подоби?

— Ні, — відказав ракаш. — Їх більше нема...

— Опиши цього незнайомця! — наказав Сіддгартха, вичавлюючи слова з власних губ.

— Дуже високий, — почав демон, — у чорних штанях і чоботах. Вище пояса на ньому дивна одежина. Щось на зразок однієї — лише на правиці — білої рукавички без швів, яка сягає плечей, огортає шию і тісно облягає всю голову. Видно тільки низ лиця, бо на очах у нього великі чорні скельця, що на півп’яді виступають уперед. На поясі має короткі піхви з того ж матеріалу, що й одежина, та в них не кинджал, а жезл. Під одежиною, де вона охоплює плечі й піднімається шиєю, видно горб, мовби в нього там клуночок.

— Владар Аґні! — мовив Сіддгартха. — Ти описав бога вогню.

— Атож, мусить бути так, — сказав ракаш. — Бо я зазирнув за його плоть, глянути на барви справжньої сутності, а там таке сяйво, ніби в серці сонця. Якщо й існує бог вогню, це точно він.

— Мусимо втікати, — попередив Сіддгартха, — бо зараз буде велике спалення. Він нам не до снаги, то вшиваймося швидше.

— Я не боюся богів, — заявив Тарака, — і волію помірятися силами з цим.

— Ти не можеш здолати Володаря Полум’я, — застеріг Сіддгартха. — Його вогнежезл непереможний. Він дістав його від бога смерті.

— Тоді я відберу його і оберну проти нього.

— Ним ніхто не може орудувати, не втративши зору й руки! Тому він і носить ту дивну одежину. Не гаймо ж тут більше