Володар Світла - Роджер Желязни

— Вони здоганяють.

— Так.

З віддалі долинули звуки кількох вибухів, що перекривали дедалі сильніше гарчання колісниці. Сем пересунув важіль ще на одну поділку й підкрутив ручку.

— Я їх затримаю! — мовив ракаш і зник так само, як перед тим з’явився.

Сем перетяг важіль ще на дві поділки, і десь щось закашлялося й умерло. Корабель знову замовк.

Він відштовхнув важіль у його попередню позицію, крутнув ручку, знову натиснув кнопку.

І знов колісниця струснулася, а щось десь замуркотіло. Сем перемістив важіль на одну поділку та підрегулював позицію ручки.

За мить повторив ці дії, і муркотіння перетворилося на тихе гарчання.

— Пропав, — сказав Тарака. — Мертвий.

— Що? Хто?

— Той, що пішов спиняти Володаря Полум’я. Йому не вдалося.

Пролунали ще вибухи.

— Пекло руйнують, — зауважив Тарака.

Сем чекав зі спітнілим чолом, тримаючи руку на важелі.

— А ось і він, Аґні!

Сем визирнув крізь довгий скісний лобовий щит.

У долину прийшов Володар Полум’я.

— Прощавай, Сіддгартхо.

— Ще ні, — мовив Сем.

Агні зиркнув на колісницю та здійняв жезл.

Нічого не сталося.

Трохи постоявши з націленим жезлом, він опустив його та струснув.

Здійняв знову.

Полум’я й тепер не вирвалося.

Він простяг ліву руку собі за шию, щось підрегулював на рюкзаку. Від цього з жезла заструменіло світло, випаливши величезну яму в землі обіч нього.

Знову націлив жезл.

Марно.

Відтак він побіг до корабля.

— Електровладдя? — спитав Тарака.

— Воно.

Сем знову потяг за важіль, ще покрутив ручку. Навколо здійнялося неабияке ревіння. Він натис іншу кнопку, і ззаду судна почулося потріскування. Повернув іншу ручку — аж тут Аґні дістався люка.

Блиснуло полум’я, брязнув метал.

Сем підвівся із сидіння й вийшов із кабіни в коридор.

Агні вже ввійшов і саме націлював жезл.

— Ані руш, Семе! Демоне! — гукнув бог, перекрикуючи ревіння двигунів; лінзи його тим часом із клацанням почервоніли, і він осміхнувся. — Демоне! — констатував він. — Ані руш, бо згориш разом із носієм!

Сем стрибнув на нього. Легко звалив Аґні з ніг, адже той і не вірив, що ворог його дістане.

— Коротке замикання, га? — сказав Сем, рубонувши того рукою по горлянці. — Чи плями на сонці? — він ударив у скроню.

Аґні завалився на бік, і Сем завдав останнього вдару ребром долоні точно над ключицею.

Ногою відіпхнув жезл далі коридором і пішов зачинити люк, аж тут збагнув: запізно.

— Іди, Тарако, — сказав він. — Відтепер це моя війна. Ти вже нічого не вдієш.

— Я обіцяв поміч.

— Зараз ти не поможеш нічим. Забирайся, поки ще можна.

— Якщо така твоя воля. Але маю дещо сказати наостанок...

— Потім! Наступного разу, коли буду десь по сусідству..

— Ув’язнювачу, ідеться про те, чого я навчився від тебе... Мені прикро. Я...

Тіло й розум страшенно заламало-закрутило — на нього впав смертозір Ями, пробравши аж до глибин єства й навіть глибше.

Калі теж зазирнула йому в очі, а ще й піднесла свій верескливий скіпетр.

Було це так, ніби одна тінь зникла, а натомість упала друга.

— Прощавай, Ув’язнювачу! — пролунали слова в його голові.

Тут череп почав верещати.

Він відчув, що падає.

Чувся ритмічний стукіт.

Він був у голові. Він був навколо.

Стукіт його розбудив, і він відчув, що його тіло, мовби бинтами, оповиває біль.

На руках і ногах були кайдани.

Він напівлежав на підлозі крихітного приміщення. При дверях сидів і курив Червоношатий.

Яма кивнув без жодного слова.

— Чому я живий? — запитав його Сем.

— Ти живеш, щоб потрапити на зустріч, призначену багато років тому в Магартсі, — відповів Яма. — Брахма неабияк прагне ще раз тебе побачити.

— Але я не надто прагну побачити Брахму.

— З роками це стало досить очевидним.

— Бачу, ти таки спромігся вилізти з багна.

Той усміхнувся.

— Але ти й поганець, — сказав він.

— Знаю. Стараюся.

— Отже, твоя угода зірвалась?

— На жаль, так.

— Ти міг би спробувати компенсувати програш. Ми на півдорозі до Небес.

— Гадаєш, маю шанс?

— Усе може бути. Часи змінюються. Цього тижня Брахма може бути милосердним богом.

— Працетерапевт радив мені програшні справи.

Яма стенув плечима.

— А що з демоном? — запитав Сем. — Тим, котрий був зі мною?

— Я його зачепив, — мовив Яма, — і то добряче. Не знаю, прикінчив чи просто прогнав. Але більше про нього не хвилюйся. Я обприскав тебе відлякувачем демонів. Якщо те створіння й досі живе, від нашого контакту воно оклигає ой як нескоро. Може, і не оклигає. Але як це взагалі сталося? Я гадав, ти невразливий до демонічної одержимості.

— Я гадав так само. Що таке відлякувач?

— Я відкрив хімічну речовину, нешкідливу для нас, але нестерпну для енергоістот.

— Зручна річ. Не завадила б нам у дні Ув’язнювання.

— Так. Вона була на нас у Колодязі.

— Але ж і битва там, либонь, розігралася — з того, що я бачив.

— Так, — підтвердив Яма. — То як воно, бути одержимим? Що відчуваєш, коли чужа воля підкорює твою?

— Це дивно, — сказав Сем, — і лячно, але водночас і досить повчально.

— Як саме?

— Спершу це був їхній світ, — пояснив Сем. — Ми відібрали його в них. То чому ж їм не бути всім тим, що ми в них ненавидимо? Для них демони — ми.

— Але що ти відчував?

— Коли мою волю підкорила чужа? Та це ти мав би знати.

Ямина усмішка щезла, тоді повернулася.

— Напрошуєшся, щоб я тебе вдарив, Буддо? Перевагу відчути хочеш? Не пощастило: я садист і цього не зроблю.

Сем засміявся:

— Туше, Смерте!

Трохи посиділи мовчки.

— Даси закурити?

Яма простягнув цигарку й дав прикурити.

— Як там нині Перша База?

— Ти її навряд чи б упізнав. Якби всі там повмирали просто зараз, вона б іще десять тисяч років була в бездоганному стані. Квіти й доти квітнули б, грала б музика, фонтани рябіли б усіма відтінками спектра. У садових павільйонах і доти подавалися б гарячі страви. Саме Місто безсмертне.

— Що ж, непоганий осідок для тих, хто зве себе богами.

— Зве себе? —