Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Вадим Сергійович, протираючи окуляри, подивився в мій бік. А я незворушно йшла по підлозі каюти, роблячи широкі кроки. Дійшла до однієї стіни, повернула назад — і знову пішла по підлозі. І навіть жодного разу не посміхнулась, і взагалі не дивилась в їх бік, хоч і боялась, що ось-ось пирсну зо сміху.

Вадим Сергійович надів окуляри і здивовано вигукнув:

— Та що це, насправді? Скінчилася невагомість, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по підлозі? Ван, ви що-небудь розумієте?

— Ні, — відповів Ван Лун. — Прошу вас пояснити.

— Що пояснювати, коли я сам нічого не розумію? Дивіться, іде немов по Землі! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись і широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивіться, що наша Галя робить!

— Справді, Галю, як це у вас виходить? — здивувався розбуджений голосами товаришів Микола Петрович.

— Нічого особливого, Миколо Петровичу, — скромно відповіла я. — Маленький пристрій, навіть не вартий уваги.

— Оце ловко! — шумно обурився Сокіл. — Винайшла спосіб ходити по підлозі в невагомому світі і каже, що не варто уваги.

— У вас, Галю, вважаю, талант винахідника, — сказав Ван Лун, знизуючи плечима.

— Але скажіть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? — повторив Микола Петрович. — Навчіть і нас.

— Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумові кружки з гнізд для склянок. Вибрала такі, які підійшли мені за розміром. І пригвинтила їх до каблуків.

— І що ж?

— І ходжу, як бачите.

— Товариші, вона глузує з нас! — вже зовсім обурився Вадим Сергійович. — При чому тут гумові кружки на каблуках? Що у нас, липуча підлога, чи що?

— Стривайте, стривайте, Вадиме, — спинив його Микола Петрович. — Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумієте?

— Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, — озвався той.

— Галю, ану, пройдіться ще! — розпорядився Микола Петрович. — І скажіть ясніше, в чому тут річ. Присоски?

Дивно, як швидко він уміє в усьому чисто розібратись! Я зробила ще кілька кроків і відповіла:

— Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Підлога в каюті рівна, гумова. Я натискую однією ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повітря між своєю ввігнутою поверхнею і підлогою. А тоді зовнішній тиск притискує мою ногу до підлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на одній, першій, нозі. Вона теж немов прилипає до підлоги. Тоді я трошечки відхиляю вбік першу ногу, краєчок гумового кружка відстає, між ним і підлогою входить повітря — і нога відклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звісно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.

— Втім, як ви додумалися до цього, дівчинко? — все ще здивовано допитувався Микола Петрович. — Адже це страшенно дотепно — і розв’язує проблему ходіння за умов невагомості.

— Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стріляли в ціль, про одну напівзабуту річ. Мені стало шкода кульок, які ми витрачаємо під час стрільби в ціль, і я згадала, як у мене в дитинстві був іграшковий пістолетик з присоском. Він стріляв дерев’яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кінці. Той кружок прилипав до стіни, і паличкою можна було стріляти скільки завгодно. От я й подумала, що…

— Молодець, Галю! Це чудова ідея, яка чомусь не спала на думку жодному з інженерів, що займались устаткуванням нашого корабля, — засміявся Микола Петрович. — Надзвичайно простий і дотепний винахід!

— Думаю, ті інженери були надто дорослими. Забули про дитячі іграшки. А треба пам’ятати. Корисно іноді, — висловив свою думку Ван Лун. — Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.

І навіть Вадим Сергійович цього разу не відпустив ніякої шпильки. Він похитав головою і просто сказав:

— Так, Галю, це ви дійсно здорово вигадали. Доведеться нам усім повчитися у вас. Навчите, Галиночко?

Я кивнула головою. Оце зовсім інша справа! Коли Вадим Сергійович не глузує, я ладна його слухати цілий день: він одразу стає таким милим, гарним… І хай навіть говорить про своє улюблене “особисте”, гаразд…

Того ж таки дня гумові кружки були пригвинчені до каблуків усіх нас. І тепер ми ходимо по підлозі каюти майже так само вільно, як ходили на Землі. А я відкрила ще одну річ.

Виявляється, що в астроплані за допомогою тих гумових кружків на каблуках можна ходити не тільки по підлозі, а й по стінах і по стелі, — звісно, там, де вони не оббиті м’якою тканиною, а тверді і рівні. Зовсім так, як мухи ходять, смішно, але цікаво! Втім, це я так записала, між іншим, нам ходити по стінах і по стелі ні до чого.

А винахід все ж таки у мене вийшов!

Розділ дванадцятий,

що розповідає про те, як астронавти відряджали на Землю поштову ракету і які після того в них виникли думки, пов’язані з міжпланетними подорожами взагалі; цим-таки розділом закінчуються уривки з щоденника Галини Рижко.

…Дуже нам погано без радіозв’язку з рідною Землею!

Спочатку Ван Лун (він краще від усіх знає радіо) сподівався, що потік космічного проміння не лишатиметься весь час таким рівним і міцним. І якщо ми пролетимо крізь його головне річище, то потім, може статися, радіозв’язок поновиться. Проте ці сподівання не справдились. Потік лишається і далі все таким же міцним, інтенсивним.

Через те, що нам доводиться час від часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. І коли помічає, що відчуває себе неспокійно, наче щось починає роздратовувати його, — доводиться одразу кидати справи і ховатися знову під свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевішені також під ту стіну, яка вкрита свинцем. Космічне проміння — дуже небезпечний і підступний ворог, про нього весь час треба пам’ятати!

З усім цим ми вже освоїлись і навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденні перевірки, які робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участі в цьому, переконавшись, що він точно й акуратно провадить усі обчислення). Значить, не доводиться включати ракетні двигуни.

Але з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, ми відчули себе значно далі від Батьківщини. Адже раніше кожного дня, та й по кілька разів на день, ми чули голос Землі, знали, що за нами турботливо стежать і завжди в разі потреби допоможуть. А тепер зовсім інше…

У репродукторі чути саме набридливе тріскотіння і гуркіт розрядів: або немов цілий десяток барабанщиків безладно б’є в сухі оглушливі барабани, або немов прокочуються суцільні