Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв
Два місяці тому, прослухавши отакий запис, Тессі легковажно махнула б рукою: «Ат, безглуздя! Це просто чийсь дурний жарт!» Дві декади тому — металася б по кімнаті, ковтала б снотворне, обурювалася б, жахалась. А тепер вона була абсолютно спокійна, тільки десь під серцем тремтів тоскний холодок, схожий на той, що з'являється у людини на хисткому місточку над безоднею. О, Тессі тепер уже знала, що має робити!
Рівно через чотири години прийшов Лайн-Еу. Не мовивши й слова, він глянув на дівчину пильно, стурбовано.
— Цю нитку треба розмножити в якомога більшій кількості примірників! — сказала вона. — Я маю п'ять тисяч дайлерів на особистому рахунку. Дещо можу взяти у батька. Гадаю, на перший час цього буде досить.
— Ні, Тессі, це — зайве. Справа не в грошах. Кожна така котушка коштуватиме життя тому, хто її одержить. А чи багато ти знайдеш здатних на героїзм?
І знову Тессі пригадалося кафе «Розбите серце», жалібно простягнені назустріч гумовій палиці тонкі руки виснаженої жінки… Послатися на цей приклад? Ні, він прозвучить вбивчо.
— Є одна організація — могутня, таємна, — сказав після великої паузи Лайн-Еу. — Вона має свої друкарні і студії звукозапису, може в першу-ліпшу мить захопити якийсь із телецентрів. І коли ця організація візьметься за справу — вона доведе її до кінця.
— А якщо не візьметься? — тихо запитала Тессі. — Це «Братство»?
— А якщо не візьметься… — Професор замислився, потарабанив пальцями по столу і докінчив розсудливо, спокійно: — Тоді… тоді професор Лайн-Еу навряд чи матиме змогу провадити далі свої експерименти, і його місце з часом посяде талановита асистентка Тессі Торн.
Тессі зрозуміла професорів натяк. «Братство» зажило сумної слави. Хто повставав проти нього, той був приречений на знищення, не рятувала навіть втеча з країни. Вважалося, — та воно так і було насправді, — що серед «святих отців» цього таємного товариства — найвидатніші діячі армії, поліції, церкви, які мали в своїх руках всі важливі державні таємниці, зброю, гроші.
— Дідусю Лайн-Еу, не варто. Боюсь я їх, отих балахонників. Мені здається, що жоден з них не здатний ні на що інше, крім убивств…
Лайн-Еу нічого не сказав, тільки посміхнувся якось чудно. Але його посмішка поступово тьмяніла, оберталася на маску, за якою людина ховає свої часом зовсім не веселі думки. І Тессі почало здаватися, що вона мимохіть торкнулась якоїсь болючої струни в душі старого, збудила в ньому небажані сумніви.
— Дівчинко моя, шістнадцять років тому талановитий учений Ріттер Лайн вкоротив собі віку, бо злякався боротьби. Він переклав її на похилі плечі свого батька. А мені вже перекладати нема на кого… Небезпечно? Але який кращий шлях можна знайти? Словом, це питання вже вирішено. Сьогодні ввечері ти їдеш додому. Не на квартиру, а саме додому, у фортецю свого батька, і сидиш там, аж доки я тебе викличу. На жаль, усі знають про мою прихильність до тебе, а це в даному разі небажано.
— Нікуди я не поїду, дідусю Лайн-Еу, — Тессі пильно вивчала застібку на грудях свого комбінезона. — За два місяці я накоїла стільки гидкого, що не дозволю собі тепер нічого схожого.
— Тессі, це — наказ!
— Ні, дідусю Лайн-Еу, я зараз слухатиму веління свого серця. Я, дочка тих, хто створив атомну бомбу, не можу допустити, щоб їхні імена навіки прокляло людство. Досить того, що накоїли в Джапайї. Еге, у мене плечі вузенькі, не міцні. Але й вони візьмуть на себе частку того, чого не зміг витримати Ріттер Лайн.
— А хто в тебе забирає це право?.. Коли я прошу, то тільки аби забезпечити спокій самому собі. Зрозумій, що твоя присутність в Дайлерстоуні мене дуже нервуватиме.
— Ні, дідусю Лайн-Еу, це — ваш маневр.
— Гаразд! Я не хотів казати, але доведеться. Ти мусиш — розумієш, мусиш! — вціліти, якщо я загину… — Лайн-Еу неквапно розстебнув комірець нерозлучного домашнього комбінезона, поліз під пахву і витяг невелику пластмасову скриньку. Розкрив її. — Ти знаєш, що це таке? Це — єдине, що зв'язує інженера Айта з білим світом; єдине, що підтримує його в боротьбі. А тепер уяви, що замовкне оцей передавач… Ну?
Кілька хвилин Тессі мовчала. Усе свідчило, що професор майже не вірить в успіх затіяної справи. Зрадити його, залишити напризволяще Тессі не могла. Але не могла вона вчинити цього і з інженером Айтом. Здавалося, проблема нерозв'язна. А губи мимохіть прошепотіли:
— Гаразд, я поїду.
Того надвечір'я рожева «Ластівка» не мчала як шалена, а понуро тяглась на крайній правій доріжці за облупленим грузовиком, сердито пирхаючи і втягуючи в свою нікельовану пащу смердючий газоліновий дим.
Тессі їхала додому, немов на страту. Не радувала майбутня зустріч з батьком і «татусем Кольріджем», не приваблювала можливість стати на кілька днів безтурботною пустункою, яку всі люблять. Вона постарішала за оці два місяці і ніби втратила смак до життя.
Зустріч з батьком теж була не така, як завжди. Може, до цього спричинився поганий настрій Тессі, а може, сталися якісь неприємності, тільки обідали мовчки, нашвидкуруч.
Увечері прийшов Кольрідж. Здавалось, тільки він лишався незмінний — зосереджений, коректний, уважний. Як і завжди, він оддав Тессі «її цукерку», пожартував з приводу майбутнього весілля і вмостився в куточку, щоб мовчки палити і поглядати на батька та дочку пильними, розумними очима. Він наче очікував початку розмови, заздалегідь догадуючись про її зміст і напрямок.
Тессі знала свого батька дуже добре і бачила, що він готується до суперечки: нервово гмикає, без потреби часто протирає окуляри і з підкресленою уважністю вивчає папери, принесені у великій шкіряній теці.
— Ну, от, прошу! — в голосі Торна прозвучало погано приховане торжество. — Полюбуйся… і визнай, що я мав рацію.
