Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

Севілла помовчав трохи, кинувши погляд на своїх співрозмовників.

— Як ви гадаєте, можна спробувати цей експеримент? Усі, крім Лізбети, погодилися. Севілла глипнув на неї.

Йому не хотілося, щоб вона залишилася ображеною.

— Лізбето?

Тиша.

— Так, — вимушено відказала Лізбета. — Чом би ні?

Севілла жваво підвівся. Подивився на Арлетту, її обличчя сяяло радістю. Уперше за три тижні він став діяти рішуче і йому поталанило знову згуртувати навколо себе колектив.

— Меггі? — пролунав Бобів голос за дверима кімнати. — Ти сама?

Вона, одізвавшись, поправила свого халата. Дівчина лежала на ліжку, тримаючи книжку. Боб увійшов.

— Я не заважатиму?

— Ти сам знаєш, що ні.

Він був у світло-сірих штанях, білих полотняних пантофлях і синьо-барвінковій сорочці. Сів на Лізбетине ліжко, насупивши брови й стуливши коліна, поклав на них свої видовжені тендітні долоні.

— Меггі, — мовив Боб награним драматичним тоном, — ти розповіла Севіллі?

— Звичайно, ні. Я ж тобі пообіцяла. Між нами кажучи, я ніколи в житті не жалкувала, що пообіцяла так. Вперше ховаюся від Севілли зі своєю таємницею, й це не дуже мене тішить.

— Тоді, — сказав він, — Арлетта, бо Севілла знає. Я в цьому впевнений. Ти ж сама помітила, як холодно він ставиться до мене. І не лише він. І Арлетта, і Пітер, і Майкл, і навіть Сьюзі. Вони й слова не кажуть мені. Зрозуміла річ, я став щось на зразок парія. Але що я можу зробити? — промовив Боб, схрестивши свої довгі руки. — Не можу навіть спитати в них, забери їх дідько, в чому мене підозрюють. Вони б мене висміяли. Чи можу я боронитися, коли не знаю, за який злочин мене звинувачують? Усе так безглуздо. Меггі, ти читала «Процес»? Отож я потрапив у таке саме становище, яке Кафка описує в своєму творі, — Боб замовк, опустивши руки на ліжко, розставивши довгі витончені пальці. І, опустивши чорні вії, промовив хриплим басом: — Меггі, я думаю, що мені треба скінчити життя самогубством.

Він дивився на Меггі з-під він. Дівчина поклала книжку на нічний столик і спокійно відповіла:

— Який йолоп! Ти втратив глузд. Ніхто не ремствує на тебе, навіть Севілла. Я добре знаю його, ліпше, ніж ти. Коли від нього віє холодком, то його тактичний захід. Учора професор намагався залякати Лізбету.

Боб повільно підвів угору повіки.

— А чому він затіяв оту балаканину про таємницю?

— Мабуть, боїться, щоб Лізбетина критика не перейшла за межі лабораторії.

Несподівано відчинилися двері. З’явилася Лізбета, в шортах і бюстгальтері, тримаючи на руці рушник, із сигаретою в зубах. Вона грюкнула дверима.

— Знову тут! — спалахнула, дивлячись на Боба. — Що це за парубійко, що завше нишпорить у дівчат? Прошу тебе, йди геть. Я маю переодягтися.

— Вибач, — усміхнувся Боб, підводячись із ліжка. Він обвів очима атлетичні засмаглі Лізбетині плечі.

Меггі роздратовано мислила: «Такий вразливий! Лізбета може хтозна-що йому казати, й він не гнівається ніколи. Можна подумати, що він любить, коли цей здоровань кепкує з нього».

— Ти ще не дременув звідси? — атакувала Лізбета, кинувши рушника на ліжко й навіть не дивлячись на Боба. Вона розчавила сигарету в попільничці й, закинувши руку за спину, розстебнула бюстгальтер, оголивши собі великі молочні перса. Боб зблід. Щоки його тремтіли, ніби хтось дав йому ляпаса. Притьмом зник, наче його проковтнули двері.

— Лізбето, — обурилась Меггі, — ти нестерпна. Ти приголомшила його, він такий сором’язливий.

— Яв своїй кімнаті, — сухо відповіла Лізбета, швидко знявши з себе шорти.

Меггі одвернулася, такі манери викликали в неї огиду. Лізбета стояла гола біля нічного столика, взяла сигарету й уміло, мов запеклий курець, запалила.

— Ти також, — підкреслила вона, з презирством подивившись на Меггі, — сором’язлива. Всі ви бридкі лицеміри. Ну що ж, затямте, ваша сором’язливість ґрунтується на перебільшенні оцінки статі. Мені начхати на. стать, на свою й на інших. Це мене зовсім не стосується, — докинула вона, виставивши вперед підборіддя. Недбало одягла халат й долілиць розпростерлася в ліжку.

– І потім, — озвалася Меггі, — Боб не винен, що він старомодний і трохи боїться дівчат. У нього немає сестри, без матері з дванадцяти років, тато його садистичний пуританин і тероризує сина. Боб виховувався в пансіоні, де не було жодної жінки. Ось чому він не розвинувся. Боб дитина, я завжди це казала.

— Що ж, одружися з ним, — порадила Лізбета примхливо. — Будеш йому за матір.

— На жаль, — відказала Меггі так, ніби не дочула останніх слів, — на жаль, не відаю, чи зможу оголосити цього літа про свої заручини з ним, хоча раніше мала такий намір. Ми серйозно засперечалися. Мушу сказати тобі, Лізбето, Боб будь-що хоче дітей, а я ні.

Лізбета перевернулася на спину, підвелася трохи й, зіпершись на лікоть, задирливо подивилася на подругу.

— Це щось нове. Ти не хочеш дітей? Чому?

– І сама не знаю, — розгублено відповіла Меггі. — Я дуже люблю дітей, коли їм вісім-десять років, але не люблю немовлят.

— Неправда! — презирливо вигукнула Лізбета. — Якщо і є на планеті самиця, яка любить усе це — сповивати пуцьверінка й вовтузитися в його покидьках, — то це ти, Меггі.

— О, ні, клянуся тобі, — тихо сказала Меггі.

— Прошу тебе, замовкни, — гримнула Лізбета, — мені починають набридати ваші тваринні стосунки. Вони мене зовсім не цікавлять. — Вона стримано, по-хлопчачому затяглася сигаретою, пустила носом дим і замовкла, втупившись у фіранку.

— Але я не зовсім упевнена, що це тебе не цікавить, — відповіла Меггі з загрозливою лагідністю. — Навпаки, мені здається, що і ти можеш захопитися.

— Облиш собі свій блискучий аналіз, —