Сліпобачення - Пітер Уоттс
Приліпив якірну пластину до стіни. Я міг заприсягтися, що основа здригнулася. Вистріливши з реактивного пістолета, я відступив до центру проходу.
— Вони тут, — прошепотіла Джеймс.
Щось було поряд. Я повсякчас відчував за спиною його присутність, хай би куди повертався. Безмежна ревуча пітьма клубочилася на краю поля зору — ненажерлива, розміром з тунель паща. Будь-якої миті вона могла зробити неймовірно швидкий випад і поглинути усіх нас.
— Вони прекрасні… — сказала Джеймс. У її голосі зовсім не було страху, він повнився побожністю.
— Що? Де? — Бейтс крутилася на місці, намагаючись охопити поглядом усі чотири сторони. Роботи, схожі на броньовані фігурні дужки, за її наказом занепокоєно хиталися від однієї стінки до іншої, тримаючи зброю напоготові. — Що ти побачила?
— Вони не там. Вони тут. Всюди. Невже ви їх не бачите?
— Я нічого не бачу, — сказав Шпіндель тремтячим голосом.
— Це все електромагнітні поля, — сказала Джеймс. — Ось як вони спілкуються. Уся конструкція переповнена мовами, вона…
— Я нічого не бачу, — повторив Шпіндель. Його дихання гулко і часто відлунювало в навушниках. — Я осліп.
— Бляха! — Бейтс повернулася до Шпінделя. — Як таке може бути… радіація?..
— Не д-думаю, що це вона.
Дев’ять тесла — і привиди були повсюди. Я відчув запах асфальту і жимолості.
— Кітоне! — крикнула Бейтс. — Ти з нами?
— Т-так.
Заледве. Я стояв біля дзвона і стискав у руках витяжний трос, намагаючись ігнорувати, те, що поплескувало мене по плечу.
— Облиш все! Витягни Шпінделя!
— Ні! — Шпіндель безпорадно висів у проході. Пістолет теліпався на ремінці. — Ні, кинь мені щось.
— Що?
Це все у твоїй голові. Це все у твоїй…
— Кинь мені щось. Та що завгодно!
Бейтс вагалася.
— Ти сказав, що осл…
— Просто зроби це!
Бейтс зірвала з пояса запасну батарею і кинула її Шпінделю. Він незграбно потягнувся за нею. Батарея вислизнула з його рук і вдарилася об стіну.
— Зі мною все буде гаразд, — прошепотів він. — Просто дотягніть мене до намету.
Я смикнув за шворку. Клітка надулася наче величезний бронзовий зефір.
— Усі всередину! — Бейтс однією рукою стріляла з пістолета, а іншою тягнула Шпінделя. Вона підштовхнула його до мене, а сама наліпила сенсор-сповіщувач на тканину намету. Я зірвав екранований клапан із входу, як струп з рани. Під ним звивалася й блищала, наче мильна бульбашка, самотня, безкінечно довга, накручена сама на себе молекула.
— Затягуй його всередину! Джеймс! Лізь сюди!
Я проштовхнув Шпінделя крізь мембрану. Вона обтискувала його непристойно туго, заповнюючи кожну тріщину та контур.
— Джеймс! Ти…
— Заберіть це від мене! — Різкий голос: грубий, наляканий і страшний, чоловічий настільки, наскільки взагалі так може говорити жінка. Дробар контролює тіло. — Заберіть це від мене!
Я озирнувся. Тіло Сьюзан Джеймс повільно перекидалося посеред тунелю, вчепившись обома руками у свою праву ногу.
— Джеймс, — підпливла до неї Бейтс. — Кітоне! Допоможи. — Вона схопила Банду за руку. — Дробар? У чому проблема?
— У цьому! Ти що, сліпа?
Опинившись біля них, я збагнув, що він не просто тримав себе за ногу. Він смикав за неї. Намагався відірвати.
Хтось у моєму шоломі істерично зареготав.
— Хапай його за ліву руку, — наказала мені Бейтс, намагаючись відірвати пальці лінгвіста, що мертвою хваткою вчепилися в ногу Банди. — Дробарю, відпусти! Негайно!
Заберіть це від мене!
— Це твоя нога, Дробарю.
Ми боролися з ним усю дорогу до дзвона.
— Це не моя нога! Ви тільки погляньте на це, як воно може бути моєю ногою, якщо воно мертве. Воно прилипло до мене…
Майже прийшли.
— Дробарю, послухай, — гарикнула Бейтс. — Ти мене чу…
Заберіть це від мене!
Ми заштовхали Банду у намет. Бейтс відступила, коли я пірнув услід за нею. Дивовижно, як вона ще трималася. Якимось дивом їй вдавалося не підпускати демонів до себе, вона загнала нас у безпечне місце, наче бордер-коллі під час грози. Вона…
Вона не пішла за нами. Її не було в наметі. Озирнувшись, я побачив, як її тіло зависло біля нашого сховку. Рука в рукавиці стискала край намету; крізь всі шари каптону, хрому та полікарбонату я помітив, що чогось бракує. Усі її грані розтанули.
Це не могла бути Аманда Бейтс. В істоти переді мною топології було не більше, ніж у манекена.
— Амандо?
Банда у мене за спиною щось бурмотіла у тихому маренні.
— Що трапилося? — запитав Шпіндель.
— Я залишаюся тут, — сказала Бейтс. Її голос був спокійним. — Я все одно мертва.
— Що? — Шпінделю забракло слів. — Ти станеш мертвою, якщо не…
— Ви залишите мене тут, — сказала Бейтс. — Це наказ.
Вона запечатала нас усередині дзвона.
Для мене таке було не вперше. Невидимі пальці раніше вже порпалися в моєму мозку, каламутячи намул та здираючи струпи. Вплив «Роршаха» був сильнішим, але Челсі робила це…
…якщо можна так сказати, точніше.
Вона називала це «макраме»: гліальні старти, каскадні ефекти, шаткування критичних гангліїв. Якщо я заробляв на хліб читанням людської архітектури, то Челсі змінювала її — знаходила критичні вузли і виправляла їх, кидала камінчик десь біля витоків пам’яті і спостерігала, як брижі обертаються на величезні гуркотливі хвилі глибоко у низинах психіки.
За час приготування сандвічу вона могла впаяти тобі в мозок щастя, а за годину чи дві, просто в процесі ленчу, примирити тебе з дитинством.
Як і безліч інших сфер людської діяльності, цей процес міг відбуватися без участі Челсі. Людську природу поставили на конвеєрну стрічку. А саме людство все більше і більше перетворювалося з виробника на виріб. І все ж для мене мистецтво Челсі осявало дивний старий світ абсолютно новим світлом: верстання думки відбувалося не заради вищого блага абстрактного суспільства, а заради егоїстичних бажань індивіда.
— Дозволь мені подарувати тобі щастя, — сказала вона.
— Я вже й так щасливий.
— Я зроблю тебе ще щасливішим. ТПК за мій кошт.
— ТПК?
— Тимчасові поведінкові корекції. Я досі маю привілейований статус у «Саксі».
— Мене вже достатньо коригували. Варто змінити бодай один синапс, і я стану кимось зовсім іншим.
— Дурниці! І ти сам це добре знаєш. Інакше кожен новий досвід перетворював би тебе на іншу людину.
Я поміркував.
— Мабуть, так воно і є.
Але вона все наполягала і наполягала, а навіть найсильніші аргументи проти щастя з часом
