Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Саме це і доводить, що його не існувало. Оскільки насправді ти його не бачила, роздільна здатність не обмежується нечіткою оптикою.
— Он як, — сказала Джеймс і тихо додала: — Лайно.
— Ага. Ну вибач, — а тоді: — Приходь будь-коли, як будеш готова.
Я підвів погляд: Шпіндель махнув мені рукою. Джеймс підвелася з крісла, Мішель сумовито обійняла його, а Саша з буркотінням пройшла повз мене до їхнього намету.
Доки я підходив до Шпінделя, біолог уже розклав крісло, надавши йому форми кушетки.
— Лягай.
Я так і зробив.
— Я говорив не про «Роршах». Я казав про тут. Я дещо бачив просто зараз. Коли прокинувся.
— Підніми ліву руку, — сказав він, а тоді додав: — Лише ліву, добре?
Я опустив правицю і скривився від уколу.
— Це трохи примітивно.
Він поглянув на краплю крові в пробірці, яку стискав між великим і вказівним пальцями. Тремтлива рубінова сльоза розміром з ніготь.
— Для певних аналізів найкраще підходять свіжі зразки.
— А хіба капсули не мали цього зробити?
Шпіндель кивнув.
— Назвемо це перевіркою якості. Щоб тримати корабель у тонусі. — Він капнув зразок на найближчу робочу поверхню. Крапля розтеклася і вибухнула: поверхня всмоктала мою кров, наче страждала від спраги. Шпіндель цмакнув язиком. — Підвищений рівень інгібіторів холінестерази в ретикулумі. Ням-ням.
Не здивуюся, якщо мої аналізи крові насправді смакували біологу. Шпіндель ніколи не задовольнявся звичайним зчитуванням результатів: він відчував їх, нюхав, розглядав і перевіряв усі дані кінчиком язика, наче цитрусові льодяники. Увесь біомедичний відсік — частина Шпінделевих протезів: розширене тіло з дюжинами органів чуття, змушене співіснувати з мозком, який знав їх лише п’ять.
Не дивно, що він зв’язався з Мішель. Він сам був практично синестезистом.
— Ти провів у капсулі більше часу, ніж решта з нас, — зауважив він.
— Це важливо?
Він смикнувся і знизав плечима.
— Можливо, твої органи підсмажилися трохи більше, ніж наші. Або в тебе просто слаба конституція. Капсула виловила все, що потребувало, скажімо так, негайного втручання.
— Що?
— Деякі клітини у твоєму черепі пожвавилися. Трохи більше — в сечовому міхурі та нирках.
— Пухлини?
— А ти як думав? «Роршах» — не курорт.
— Але ж капсула…
Шпіндель скривився (хоча, певно, він вважав що підбадьорливо всміхається).
— Звісно, капсула виловлює 99,9 відсотка уражень. А коли вона доходить до останньої десятої відсотка, її ефективність знижується. Вони маленькі, комісаре. Імовірно, твоє тіло само дасть їм раду. А якщо ні, ми знаємо, де їх шукати.
— А ті, що живуть у моєму мозку… Чи можуть вони бути причиною?..
— Навряд чи. — Він закусив нижню губу. — Щоправда, рак — не єдине, чим нас нагородила та штука.
— Те, що я бачив, у саркофазі. Центральний вузол з багатосуглобними руками. Зростом, мабуть, як людина.
Шпіндель кивнув.
— Звикай.
— Інші бачать те саме?
— Сумніваюся. У кожного своя реакція на… — у посмикуванні його обличчя читалося: «Не побоюся цього слова», — плями «Роршаха».
— Я припускав, що під час вилазки можливі галюцинації, — визнав я. — Але тут?
— Побічні ефекти транскраніальної магнітної стимуляції, — він клацнув пальцями. — Чіпкі, правда? Нейронам доводиться входити в певний стан, тож щоб повернутися, знадобиться трохи часу. Ти ніколи не проходив ТПК? Такий добре відлагоджений хлопчик, як ти?
— Раз чи двічі, — відказав я. — По-моєму.
— Принцип той самий.
— Отже, я і далі бачитиму цю дурню.
— Згідно з офіційною версією, з часом вони тьмяніють. Потрібен тиждень чи два, щоб повернутися до норми. Але тут, біля цієї штуки… — Він знизав плечима. — Забагато змінних. І не остання з них полягає у тому, що, підозрюю, ми повертатимемося туди доти, доки Сарасті не скаже «годі».
— По суті, це просто вплив магнітного поля.
— Можливо. Але що стосується цієї фігні, я не можу бути ні в чому певен.
— А чи може щось інше провокувати видіння? — запитав я. — Щось на цьому кораблі?
— Наприклад?
— Не знаю. Може, витік в магнітному екрані «Тезея».
— Теоретично, ні. Звісно, у кожного з нас у голову імплантовано цілу мережу. У тебе он взагалі півкуля протезів. Хто може сказати, які побічні ефекти ти отримаєш. А що? «Роршах» — недостатня причина для тебе?
«Я бачив їх раніше», — міг би відповісти я.
А тоді Шпіндель би запитав: «Коли? Де?»
А я б відповів: «Коли шпигував за твоїм особистим життям», — і це зведе нанівець усю технологію «безконтактного спостереження».
— Може, це й нічого не означає. Просто я… знервований останнім часом. Здалося, що я побачив щось дивне у хребті, ще до того, як ми висадилися на «Роршах». Лише на мить. І коли я на ньому зосередив свій погляд, воно зникло.
— Багатосуглобні руки, що відходять з центрального вузла?
— Господи, ні. Щось тільки мелькнуло. Якщо там і був якийсь предмет, то, швидше всього, літав гумовий м’ячик Аманди.
— Можливо. — Здається, Шпінделю було майже весело. — Але не зашкодить запустити перевірку екрана на протікання. Про всяк випадок. Нам же не потрібно, аби щось іще викликало у нас такі видіння.
Я похитав головою, пригадавши нічні жахіття.
— Як інші?
— Банда в порядку, але трохи розчарована. Майора я не бачив. — Він знизав плечима. — Може, вона мене уникає.
— Їй добряче дісталося.
— Не більше, ніж усім іншим, правду кажучи. Може, вона навіть не пам’ятає про те, що сталося.
— Як… Як вона взагалі могла повірити, що її не існує?
Шпіндель похитав головою.
— Вона не вірила, а знала. Напевне.
— Але як?..
— Пригадай індикатор заряду на приладовій панелі твого авта. Іноді контакти роз’їдає. Дисплей застрягає на нулі, тож ти вважаєш, що акумулятор сів. А що іще тобі думати? Ти ж не можеш проникнути всередину й перерахувати електрони.
— Хочеш сказати, у мозку є своєрідний індикатор існування?
— У мозку є багато різних індикаторів. Ти можеш знати, що сліпий, коли насправді лишаєшся видющим. Або можеш знати, що бачиш, коли насправді ти сліпий. І — так, ти можеш знати, що не існуєш, навіть якщо живий-здоровий. Перелік довгий, комісаре. Синдром Котара, Антона, дамаська хвороба. Це для початку.
Він не згадав про сліпобачення.
— На що це було схоже? — запитав я.
— Ти про що? — Шпіндель, звісно, чудово все розумів.
— Невже твоя рука рухалася сама по собі? Коли потягнулася до батареї?
— А, ні. Ти досі при тямі, просто… відчуваєш, ось і все. Відчуваєш, куди потягнутися. Одна половина мозку грається в ребуси з іншою. — Він вказав на кушетку. — Підводься. Я вже вдосталь надивився на твої бридкі кишки. І направ сюди Бейтс, якщо з’ясуєш, де вона ховається. Може, знову на фабриці, розбудовує армію.
Сумніви відсвічували на його