Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Мені немає чого вам сказати, — витискаєш ти із себе. На десять відсотків це бравада, на дев’яносто — впевненість: вони б не змогли тебе спіймати, якби вже не знали всього.

— Тоді нам потрібно дійти згоди, — продовжила Бейтс. — Укласти, так би мовити, угоду.

Певно, вона жартує.

Вочевидь, твоя недовіра помітна. Бейтс продовжує:

— Не те щоб я зовсім тобі не співчувала. Мені не подобається ідея підміни реальності симуляцією, і я не купуюся на всю цю дурню типу питань про «що-таке-істина», яку намагається нам нав’язати бодіекономіка. Може, і справді є чого боятися. Це не моя проблема і не моя справа, тільки моя думка, яка може виявитися хибною. Але якщо ми просто повбиваємо одне одного, то все одно не знайдемо виходу. Це контрпродуктивно.

Ти бачиш розчленовані тіла друзів. Шматки на підлозі, в яких і досі тліє життя. А ця сука наважується говорити про продуктивність?

— Не ми це почали, — відповідаєш ти.

— Не знаю, і мені, правду кажучи, байдуже. Я вже сказала, що це не моя справа, — Бейтс показує через плече на двері позаду себе, через які вона увійшла. — Там — ті, хто вбив твоїх друзів. Вони беззбройні. Коли ти пройдеш у ті двері, камери відімкнуться і за кімнатою не спостерігатимуть шістдесят секунд. Ніхто, окрім твоєї власної совісті, не запитає, що ти робила протягом того часу.

Підступ. Звісно, це підступ.

— Що тобі втрачати? — запитує Бейтс. — Ми й так можемо зробити з тобою все, що завгодно. І для цього навіть не потрібно причини.

Ти нерішуче береш пістолет. Бейтс тебе не зупиняє.

Вона має рацію, усвідомлюєш ти. Тобі зовсім немає чого втрачати. Ти підводишся і враз безстрашно наставляєш дуло просто на неї.

— Навіщо йти туди? Я можу вбити тебе просто тут.

Вона знизує плечима.

— Можеш спробувати. Про мене, ти втрачаєш свій шанс.

— Отже, я зайду туди, за шістдесят секунд вийду, а що тоді?

— Тоді ми поговоримо.

— Ми просто…

— Вважай це жестом доброї волі, — сказала вона. — Або компенсацією.

Двері відчиняються, коли ти наближаєшся, і зачиняються, коли ти опиняєшся всередині. Вони всі там, усі четверо, притислися до стін, наче гурт розіп’ятих Ісусів. Тепер їхні очі не виблискують. У них застиг тваринний жах і усвідомлення того, що тепер усе змінилося. Доки ти дивилася їм у вічі, двоє з Ісусів наклали в штани.

Скільки там лишилося? Секунд п’ятдесят?

Небагато. Ти могла б зробити значно більше, якби в тебе було ще трохи часу. Але вистачить і цього. Та й не хочеться зловживати добротою цієї Бейтс.

Адже скидається на те, що з нею і справді можна буде домовитися.

За інших обставин лейтенанта Аманду Бейтс віддали б під трибунал і за місяць би стратили. І байдуже, що четверо вбитих були винні в численних зґвалтуваннях, тортурах і вбивствах. Люди скоїли це у воєнний час. Так завжди було. У війні немає нічого куртуазного, жодного кодексу честі, окрім службової вертикалі та кругової поруки. Давай відсіч неповазі, якщо потрібно; карай винних, якщо мусиш, або хоча б вдавай, що це робиш. Але заради Бога, завжди тримай двері щільно зачиненими. Не даруй ворогові втіхи спостерігати за негараздами у твоїх лавах, не показуй йому нічого, окрім єдності та твердої рішучості. Серед нас можуть бути вбивці та ґвалтівники, але вони наші вбивці й наші ґвалтівники.

Й авжеж ти не маєш давати права на помсту якійсь курві-терористці, за поясом у якої — понад сотня скальпів союзників.

Однак з результатами сперечатися складно: було укладено угоду про припинення вогню з третім за розміром угрупуванням Реалістів у всій півкулі. На цих територіях активність терористичної діяльності одразу ж впала на сорок шість відсотків. Безумовне припинення трьох кампаній, що могли завдати серйозного репутаційного удару трьом найбільшим сховищам тіл і повністю знищити Дулутську зону підготовки. А все завдяки тому, що лейтенант Аманда Бейтс, виконуючи перше польове завдання, поставила на співчуття як на військову стратегію.

Це була співпраця з ворогом, зрада, підступ щодо бойових товаришів. Таке можуть робити дипломати й політики, але не солдати.

Але менше з тим. Результат.

Усе це було в її досьє: ініціативність, креативність, прагнення перемогти, байдуже, якими засобами і якою ціною. Можливо, такі нахили варто було б викоренити або лише обмежити. Дискусії могли б тривати вічно, якби історія не просочилася в пресу, — і генерали несподівано опинилися з героїнею на руках.

Десь посеред трибуналу смертний вирок Бейтс перетворився на виправдання. Лишалося відкритим питання: відправити її до військової в’язниці чи в Офіцерський коледж. У Лівенворті було і те, і те: він прийняв Бейтс у свої обійми і стиснув так міцно, щоб гарантувати підвищення, якщо вона, звісно, виживе. Три роки по тому майора Аманду Бейтс прирекли на подорож до зірок, де вона сказала:

Ми незаконно вдираємося до приватної власності, Сірі…

Не тільки Шпінделя діймали сумніви. Інші також запитували себе, чи призначили майора в експедицію за виняткову кваліфікацію, чи щоб дати раду PR-кризі. Я, звісно ж, не мав жодної позиції щодо цього, але чудово розумів, чому багато хто вважав її двосічним мечем.

Коли доля світу висить на волосинці, хочеться особливо пильно наглядати за людиною, чия кар’єра почалася зі змови з ворогом.

Якщо ти це бачиш, імовірно, цього навіть не існує.

Кейт Кіо, «Причини для самогубства»

Ми зробили це п’ять разів. П’ять обертів поспіль кидалися в щелепи чудовиську, дозволяли йому перемелювати нас трильйонами мікроскопічних зубів, аж доки «Тезей» не витягував усіх назад і не склеював докупи. Ми то так, то сяк повзали черевом «Роршаха», як тільки могли зосереджуючись на виконанні завдань та ігноруючи привидів, що лоскотали нам середній мозок. Іноді стіни навколо злегка стискалися. Іноді нам просто здавалося, що це так. Іноді ми ховалися у нашому водолазному дзвоні, доки іонні та магнітні хвилі, кружляючи, спроквола котилися повз, неначе кульки ектоплазми в кишківнику бога-полтергейста.

Часом вони накривали нас під час польових робіт. У Банді починалися чвари через плутанину, яка особистість за що відповідає. Якось я впав у дивне заціпеніння, і чужинські руки потягли мене вглиб коридору. На щастя, інші руки повернули мене назад, і голоси,