Простір неспокою - Василь Головачов
— Не знаю. — Керрі Йос замислився. — А тобі не стає страшно від таких припущень? Ти розумієш: над нами хтось встановив контроль!
Богданов несподівано розсміявся.
— Страшно? Ні. Хіба ми самі не контролюємо події на Дзорі? З яких міркувань ми це чинимо? З міркувань істинного гуманізму — даруйте за ці гучні слова. То чому ж вищий розум менш гуманний, аніж наш? Ні, Ока я не боюся. Воно просто нагадує нам одну досить давню суперечку: в двадцятому сторіччі якось прокотилася хвиля дискусій — що можуть дати людству зорі, якщо йому всього вдосталь на Землі? По-моєму, дискутувати треба було зовсім з іншого приводу: не що можуть дати нам зорі, а що ми їм принесемо!
Керрі Йос мовчки розглядав Богданова.
Крейсер УАРС першого класу “Шукач” стартував з австралійської бази другого лютого дві тисячі двісті вісімдесят першого року. Перший його стрибок довжиною десять парсеків до проміжної бази розвідфлоту “Дракон-два” було полегшено стаціонарним таймфагом — точнісінько так долають простір вантажі для людських поселень у різні кінці обжитої зони космосу. Далі в глибину сузір’я крейсер мав прямувати своїм ходом.
“Шукач” був повністю спеціалізованим і автоматизованим кораблем аварійно-рятувальної служби, якого не лякали жодні планетарні катаклізми — скажімо, виверження вулкана, землетруси чи цунамі. Екіпаж “Шукача” складався з п’яти осіб: командира, двох інженерів бортових систем і двох інженерів-пілотів. Група рятувальників (дванадцятеро), з-поміж яких був і Гнат Ромашин, розташувалася в шести каютах пасажирського відсіку, здатного вмістити до ста п’ятдесяти чоловік — коли проводили рятувальні операції й евакуйовували людей. Але тепер перед крейсером стояло завдання далеко складніше, тому й експедицію було екіпіровано особливо ретельно.
Керував експедицією Богданов, який одержав сертифікат офіціала УАРС, тобто в разі необхідності мав найвищі повноваження.
Гнат спершу почувався серед професіоналів-рятувальників не зовсім упевнено і не брав участі в дискусіях, що їх, як правило, починав Станіслав.
— Цікаво, навіщо тобі було затівати суперечку про місію розуму? — запитав Богданов Томаха, коли вони після однієї з таких дискусій вийшли з кают-компанії.
Гнат ступав позаду і теж хотів почути, що скаже Станіслав.
— По-перше, тому, що це мене цікавить, — лукаво всміхнувся Томах. — А по-друге, проблема “місії розуму”, як ти сказав, щільно змикається з нашою проблемою Ока.
— Це ж як?
— А так, що єдине, через що варто було б зберегти всесвіт за всяку ціну, — його краса і гармонійність! Од атома до пейзажів, які тішать нас, людей, і до не бачених ще красот, що ними милуються інші розумні істоти, котрі випередили нас у розвитку.
— Око?
— І воно теж, — мовив Станіслав. — Люди, на жаль, часом виносять у космос згубний досвід земної практики хижаків! Ось і доводиться Оку втручатися. Судячи з усього, Око виконує функції нашого відділу безпеки, тільки в галактичному масштабі. Впевнений, вантажі, які зникли на шляху до Шемалі та інших планет, точніше, сам факт їх зникнення — це попередження не застосовувати техніку, здатну глобально змінити обличчя і клімат тих планет.
Богданов уповільнив ходу.
— Мене переконувати не треба, я давно це збагнув. Але чому “дзеркала” появилися біля розвідників? Вони ж не уповноважені застосовувати подібну техніку, та й немає її у них.
— Прилетимо на місце, розберемося. Богданов зітхнув.
— Твоїми б устами та мед пити…
Він зник за дверима каюти, куди вже увійшов Бруно.
У сусідній, своїй, каюті Томах увімкнув автоматику, перетворив стіну в ліжко і сів, втупившись у підлогу.
— Знаєш, Славо, — порушив мовчання Гнат. — Може, і немає ніякого Ока? А всі ці “дзеркала”, сліди, випадки з вантажами — просто вияв якоїсь глобальної, всегалактичної совісті природи? Сказати б, зворотний зв’язок між майбутніми шуканнями людства і сьогоднішніми сподіваннями?
Томах гмукнув, сперся спиною об стіну,
— Всегалактична совість природи? До чого тут тоді ми, люди?
— До того, що природа — це ми, а ми насамперед — природа.
Станіслав засміявся.
— Здаюся, філософе! Можливо, якоюсь мірою і можна з тобою погодитись, але все ж Око реальне й матеріальне, а всі твої припущення не що інше, як заклик до нашого людського сумління, наслідок, а не причина подій.
— Увага! — почувся із стіни тихий голос. — Просимо пасажирів заблокуватися за формулою нормального старту. Старт о десятій нуль-нуль.
— У нас усього двадцять хвилин на підготовку, — спохопився Томах. — Надягай компенсатор.
Уже засинаючи в сповитку захисного поля, Гнат помітив, як ожив віом на стіні, а в каюту заглянув один з пілотів корабля, щось веселе сказав товаришам поруч і на його місці спалахнула гігантська зоряна пасмуга Чумацького Шляху…
“Шукач” вийшов з ТФ-каналу за дві астрономічні одиниці від Етаміна — Гамми Дракона. Визначившись у просторі й запеленгувавши маяк “Орла”, він почав розгін з допомогою планетарних двигунів, прямуючи до маленької оранжевої зірочки, що майже не виділялася на зоряному фоні з відстані трьохсот мільйонів кілометрів.
Через п’ять годин “Шукач” підходив до другої планети Етаміна (вона ще не мала назви в каталогах земного астрономічного центру), намагаючись зрівнятися у швидкості з “Орлом”, який неквапом плив по орбіті.
— Не так уже й далеко вони забралися, — сказав Гнат. Він спостерігав, як наближається крапля