Чарівний бумеранг - Микола Данилович Руденко

її рух на екрані. А Микола вимагав, щоб Рагуші знов і знов закладав й нитку у свій шахо. Її слова, її голос, як і вона сама, були виткані із проміння. Те проміння світилось у його свідомості, текло з його кров'ю до серця і, оновлюючись, заповнювало собою кожну клітину його схвильованого єства…

Так ось який обов'язок було покладено на Господиню Бороди!

Ні, він не повинен думати про неї негарно. Вона чиста, як промінь. Вона — свята…

Наступного дня Ечука-батько із сумовитою багатозначністю в голосі звернувся до Миколи:

— Ось що, сину… Ти повинен повернутися на Фаетон. Лашуре — друг мого дитинства. Якщо Лоча знайшла в нього притулок, значить, він лишився такий, як був… Лашуре знає моїх братів. Ти можеш на них звіритися. Вони не викажуть карникам ні тебе, ні Лочі.

Микола дивився на батька, але думав про Лочу. Коли ж слова старого Ечуки поволі дійшли до його свідомості, він мовби прокинувся від сну і здивовано спитав:

— Це ти мені кажеш, тату?..

— Ти повинен летіти на Фаетон, — повторив батько. — З Рагуші я домовився. Звісно, це небезпечно. Але він добре навчився обдурювати жерців. Крім того, йому беззастережно вірять.

— А ти зостанешся сам?.. Один на весь материк?

Та батько, мабуть, уже все вирішив. Поклавши руку на Миколине плече — там, де прозорий шолом з'єднувався з герметичним одягом, — старий Ечука сказав:

— Ні, Акачі… Тепер я буду не сам. У мене є діти. Ось ми зараз покличемо Алочі…

Алочі, зайшовши до кімнати, сором'язливо тупцював біля дверей, оглядаючи свої босі ноги. Це був жилавий, кароокий хлопчик з гострими плечима. Шкіра ясно-шоколадного кольору, волосся чорне, руки надміру довгі, з довгими, рухливими пальцями. Такі ж самі довгі, рухливі пальці були на його ногах. Череп, ніс, губи, овал обличчя — все нагадувало звичайних земних людей, яких Микола бачив на Атлантиді. Але ж на створення перших атлантів пішло півтори тисячі земних обертів!.. Отже, можна зрозуміти батька, який відверто пишався своєю земною дитиною.

— Ти нагодував своїх братів, Алочі? — спитав Ечука, а Микола почервонів від сорому, бо вперше за десять обертів він забув про свій щоденний обов'язок.

— Так, батьку, — не підводячи голови, відповів Алочі.

— Підійди ближче, сину, — звелів Ечука. Коли хлопчик підступив, Ечука підняв його підборіддя, заглянув у карі з золотистим відливом очі. Хлопчикові, мабуть, важко витримувати батьків погляд, хоч той погляд лагідний, спокійний.

— Не треба схиляти голови, Алочі, — сказав батько. — Ні перед ким не схиляй голови.

— Не буду, — нерішуче вимовив хлопчик і, знов потупившись, почав оглядати босі ноги. На його поясі висіла пов'язка, сплетена з м'якої, міцної трави. Сплітати ці пов'язки навчав дітей Микола. Вони дуже зручні, не сковують рухів, а інший одяг у тропіках зайвий. Ця нескладна робота прищеплювала дітям перші трудові навички, розвивала кмітливість, привчала до зосередженості.

Батько сказав:

— Тепер, Алочі, ти завжди годуватимеш братів і сестер.

Хлопчик уперше підняв голову, в його очах зблиснула радість.

— А вчитель? — недовірливо спитав він.

— Учитель нас покидає. Ти сам незабаром станеш учителем… Моєю правою рукою.

14. Розмова про Субстанцію

Не раз протягом довгих десяти обертів Микола питав про Юпітер. І кожного разу Ечука уникав відповіді.

Сьогодні був незвичайний день. Попереду довга розлука. Миколі було гірко, що в батька є таємниця, яку він боїться йому довірити.

І ось він запитав знову. Довго мовчав старий Ечука. Нарешті сказав:

— Ти повертаєшся туди, де це знання може вбити.

— Що знаєш ти, повинен знати і я, — твердо відповів Микола.

Запала тиша. Ечука вагався. Він мовби добирав єдине слово, здатне пояснити його надмірну обережність. І ось Микола почув:

— Ця таємниця вбила мого друга. Батька твоєї Лочі… — А після паузи сказав тихо, ніби хтось міг підслухати їхню розмову: — Юпітер живий, сину!..

Микола здивовано глянув на батька. У виразі батькового обличчя було щось молитовне. Та Миколина свідомість поки що не могла осягнути значення його слів. Юпітер — живий? Що це означає? І чому це таємниця? Такі планети, як Фаетон або Земля, — дрібні зернята проти нього. І якщо там є життя…

Ні, це неможливо! Там дуже мало сонця. Щоправда, на Фаетоні його теж небагато. Але ж кисень…

— Ти ж сам сказав, що життя без кисню зародитись не може, — трохи розгублено промовив Микола.

— Так звикли у нас думати. Так навчають у храмах. Але це неправда! Юпітер — це совість нашої системи. Найстарша, наймогутніша планета…

Ечука говорив так, наче молився. То була молитва вільної людини, чий дух визнає тільки одного бога — саме Життя.

…Що ти є, Життя? Що ти є, матеріє-мати? Ось у моїй руці камінець. Ти кажеш про нього: матерія… І, сказавши так, ти гадаєш, що твоє визначення несхибне. Якби твої слова несли в собі повну Істину — життя у Всесвіті справді було б рідкісним винятком. Та й чи могло б воно зародитись? Ні! Всесвіт був би мертвий. Бо тоді походження життя слід було б пояснити із речовини. А це практично неможливо…

— Стривай, тату! — перебив Микола. — Ти ставиш під сумнів матеріальність світу?..

— Матеріальність? Ех, сину мій… Матерія — це слово надзвичайне! Його не можна прикладати до камінця. Камінець — це тільки речовина, маса.

Будь-який предмет називати матерією — це елементарна безграмотність. Матерія — це не предмет, не маса, навіть не планета. І навіть не галактика…

Матерія — це ота безконечна глибинність, яка веде наше пізнання від поверхні предмета до його Субстанції. А Субстанція — це не електрон і не якась частка. Це безконечність, що веде нашу думку у власну глибочінь. І коли ми доходимо до неї — до Субстанції, — коли ми хоч приблизно пізнаємо її глибинну якість, то лише тоді маємо право сказати, що якоюсь мірою наблизились до розуміння світу.

Якщо наше око бачить предмет, а не сягає