Чарівний бумеранг - Микола Данилович Руденко
Ечука-батько стримано посміхнувся.
— Друже мій Рагуші! В твоїх міркуваннях є чимало слушного. Але ти мислиш масштабами однієї чи двох планет, а не масштабами Всесвіту. Розум виник не сьогодні і не вчора. Він так само вічний, як і матерія. Як простір, час і променева енергія… У безмежному Всесвіті безмежна кількість розумних світів. І я певен, що вони спілкуються між собою, зливаючись у Всесвітній Розум. Так само, як спілкуються зорі, кидаючи проміння одна одній. Але не кожна планета знаходить у собі сили, щоб приєднатися до цього неосяжного Розуму. Так само, як не кожне зернятко, кинуте в грунт, дає добрі сходи і зацвітає прекрасними квітами. На тисячу зернят якась сотня може й загинути. І, може, це буде наш Фаетон…
— Значить, ти теж про це думаєш?! — тривожно вигукнув Рагуші.
— Про це не можна не думати. Про це думає кожен мислячий фаетонець. Це й змушує вчених із Материка Свободи шукати в нашій Галактиці нові планети, де можна прищепити розум… На Фаетоні склалося надзвичайно тяжке становище. Нависла загроза над самим його існуванням. Ми, фаетонці, своєчасно не зрозуміли, яку смертельну отруту ховає в собі оте зміїне яйце, про яке ти казав. І якщо справді з нашим Фаетоном станеться лихо… Якщо він приречений на загибель… — Ечука-батько заплющив очі й довго мовчав. Обличчя його болісно пересмикнулось. — Тяжко, друже, про це говорити! Але Розум тільки тоді Розум, коли він навчився дивитися правді в очі. По суті, це речі одного порядку — Розум і Правда… Так от… Ті планети, де ми сіємо зерна Розуму, де він колись розвинеться і здобуде перемогу над власними вадами… А я вірю в цю перемогу. Вірю, дорогий мій скептику!.. Якби я в це не вірив, я б віддав перевагу іншим тваринам, а не людині… Цей могутній Розум зуміє збагнути, які причини привели наш Фаетон до загибелі. Людство вчиться на трагічних катастрофах так само, як дитина на власних синцях і подряпинах. Гинуть народи, гинуть планети, але не гине матерія! Мати Розуму… І, може, саме земляни стануть тією ланкою, яка приєднає до Всесвітнього Розуму нашу Сонячну систему. А матерія, про яку ти казав… Вона не грається нашим Розумом. Вона лише сировина для його створення…
— Тоді що ж таке Всесвіт? — розгублено запитав Рагуші. Його очі вже не були хмільними. — Як ти розумієш Всесвіт?..
— Всесвіт?.. Всесвіт — це життя Розуму. Хіба наш організм з усіма його складовими частинами існує не для життя мозку? Адже ж у наших клітинах теж заховані цілі світи — світи молекул, атомів…Отак і складові частини Всесвіту… Наш Фаетон — навіть не клітина в житті Всесвіту. Навіть не атом, а щось менше, значно менше… І якщо йому судилося безславно загинути, то все одно можна вважати, що він своє зробив. Він кинув зернятка Розуму на інші планети. — Батько поклав руку на плече Рагуші. — І ти, мій друже, чесно служив цій справі… Отже, маєш право вважати, що життя своє прожив не марно.
— Значить, ти віриш, що земляни інакше влаштують своє життя? Те, що відбувається зараз…
— Вірю! — твердо сказав батько. — Я певен, що вони не повторять нашої помилки. Вони повинні піти далі, ніж на це спромоглися ми. Вони з'єднають свій Розум з іншими розумними світами. Доки цього не сталося, доки цивілізація живе окремо, зрілою її вважати не можна. Ще навіть невідомо, житиме вона чи загине. Розум десятків інших планет допоможе їй подолати будь-які катастрофи… Ти уявляєш, Рагуші, якою прекрасною стане тоді доля окремої людини?..
— А поки це станеться, люди перегризатимуть одне одному горлянки за право називатися богами… За владу над іншими людьми…
— Це дитяча хвороба людства. Перехідний період… Зрілий Розум не потребує ніяких богів!
Якось після чергового польоту на Фаетон Рагуші прибув до них збуджений і веселий. Це з ним траплялося тоді, коли йому вдавалося зробити особливо значну послугу переселенцям. Мабуть, усе життя Рагуші складалося з оцих послуг, і поза ними космонавт не бачив у своєму житті жодного сенсу. Микола й Ечука-батько одразу ж догадалися, що Рагуші має для них якусь незвичайну новину, але терпляче вичікували, доки він про це заговорить сам.
— Зараз ти побачиш Лочу, — запросивши їх до ракети, якомога байдужіше звернувся він до Миколи. — Вона передала для тебе нитку від свого шахо…
Чи можна уявити Миколине хвилювання? Рухи космонавта, який закладав нитку в свій шахо, здавалися йому дуже повільними, мовби Рагуші справді перевіряв його витримку. Миколі хотілося крикнути: «Швидше, швидше, Рагуші!» Він напружився, усе в ньому бриніло гарячим нетерпінням.
Та ось на екрані з'явилася Лоча, зодягнена в традиційний одяг космічних зустрічей і прощань…
Дівчина ніби справді була виткана із проміння — з того самого проміння, яке вільно блукає у Всесвіті і, скінчивши свій політ, згущується в нагромадження атомів, що, поволі обростаючи іншими атомами, перетворюється на планети, людські серця, овали жіночих грудей…
Це променеве походження особливо помітне в Лочі. Вся вона здавалася вузликом, туго зав'язаним на промені, і світилася добрим смутком, що і був породжений великим жіночим чеканням.
Микола помітив: Лоча стала якоюсь іншою, і лише тепер зрозумів, як довго жили вони у космічній розлуці. По-земному Лочі було тепер близько тридцяти обертів — вік жіночого розквіту, вік щасливого материнства. А вона все ще лишалася перев'язаним вузликом на промені, що бринів у німому чеканні. І якщо те чекання продовжити — згасне промінь і згасне Лоча.
Час лягав на неї не сивим попелом, що тьмарить обличчя, западає у зморшки, — він лягав летючим промінням, яке виявляє жіночу вроду. Тільки смуток у її очах свідчив про те, як їй важко чекати…
Лоча ступила крок у просторі,
