Чарівний бумеранг - Микола Данилович Руденко

Ця подія сталася на дні моря. Правда, моря тут ще не було, але воно мало прийти сюди завтра. Вже всі хати розібрано, бульдозери зрівняли їх з землею, а на горі виросли Нові Лужани. Будинки там під черепицею, з великими вікнами. А тут, на дні моря, лишилася тільки хата діда Максима. Дід Максим був такий старезний, що ніхто в селі не знав, скільки йому років. Приходили до нього і внуки, і правнуки. Внуки теж старі, бородаті. Навіть правнуки мали своїх дітей. Сина одного з правнуків, білоголового Миколку, дід Максим дуже любив.

Отож надвечір, коли люди стомились умовляти діда Максима, щоб він таки їхав на гору, до нової хати, дід раптом попросив:

— Пришліть-но сюди Миколку.

Миколці було дванадцять років. Хлопець добре вчився, любив читати про подорожі і сам мріяв стати мандрівником. Часто зимовими вечорами дід Максим оповідав хлопцеві про свою службу на флоті. Було це давно, дуже давно, ще тоді, коли військові кораблі ходили в далекі моря під вітрилами.

Миколка підійшов до дідусевої постелі. Старий поклав майже невагому руку йому на голову й тихо спитав:

— Ну як там, моря ще не видко?

— Скоро прийде, — так само тихо відповів Миколка. — Дідусю, їдьмо в Нові Лужани. Там тепер дуже гарно. І радіо є… А скоро й телевізор татко куплять.

Дід підвівся на лікті. Його висушена старістю шкіра, покреслена зморшками, була схожа на порепану від посухи землю.

— Слухай, Миколко, — сказав дід. — Он біля печі стоїть ломик. Візьми його і постукай по долівці. Тільки не барись…

Миколка взяв ломик і почав гупати ним об долівку. Коли земля відгукнулася якось глухо, дід звелів:

— А тепер зачини двері й починай довбати.

Через півгодини ломик застряв у трухлявій деревині, яка розсипалася на порохню. То було віко різьбленої скрині. В ній лежав морський одяг діда Максима.

Дід стягнув з себе сорочку, зодягнувся в парадну форму російського моряка. Потім надів безкозирку з написом «Фрегат „Отважный“» і полегшено зітхнув:

— От так… — Трохи перепочивши, додав: — Тепер, Миколко, дістань те, що лежить на самому дні.

Миколка опустився на дно скрині й намацав там криву, загострену палицю з лікоть завдовжки. З міцного, важкого дерева, вона була зігнута так, що нагадувала букву «г». Відполірований до блиску держак прикрашений таємничою різьбою. Миколка, взявши ту дивовижну палицю, підійшов до діда.

— Чи знаєш ти, що таке бумеранг? — запитав дід Максим.

Миколка не зовсім упевнено відповів:

— Знаю. Це зброя така. Спершу летить уперед, а потім повертається назад… — Хотів щось додати, але на цьому його знання про бумеранг вичерпались.

— Правильно. Хитрюща штукенція, — підтвердив дід. Потім він розповів, як уміло користуються бумерангом австралійці. Вони влучають ним у ледве помітну ціль на відстані двохсот кроків. Перші європейці, ступивши на австралійську землю, назвали бумеранг зброєю чаклунів.

— А може, це й справді чаклунство? — спитав Миколка.

Обличчя діда проясніло, біла, негуста борідка затряслася від тихого, майже нечутного сміху.

— Чаклунство, кажеш?..

— Та ні, це я так… Я не вірю в чаклунство, — ніяково посміхнувся Миколка.

Дід помовчав, дослухаючись до розмови за вікнами. То онуки та правнуки радились, як умовити свого пращура, щоб він покинув стару хату.

— Ось що, Миколко, — нарешті сказав дід. — Те, що в тебе в руках, і є австралійський бумеранг. І навіть не простий, а чарівний…

Миколка недовірливо позирав то на зігнуту, загострену палицю, то на діда Максима.

— Чарівний?..

— Так, чарівний. Але не для кожного. Для людини лихої і недоброї — він тільки шмат дерева. А для людини з добрим серцем і світлими думками — він чарівний.

— А звідки ж він у тебе, дідусю?..

— Про це спитаєш у бумеранга. Він про все розкаже. Загадай собі, де ти хочеш побувати, і кидай… Сміливо кидай… Поки він летітиме туди й назад, ти встигнеш побувати скрізь, де тільки схочеш. Отака, брат, штукенція!..

— Та це ж секунди, — розчаровано стенув плечима Миколка.

— А ти спробуй… — Дід Максим на хвилину змовк, обличчя його спохмурніло. — Тепер поцілуй мене, хлопчику любий. І біжи, біжи… Бо мені пора.

— Куди пора? — сполохався Миколка.

— До нової хати, — сумовито посміхаючись, промовив дід.

Миколка не зрозумів таємного змісту цих слів. Він дуже зрадів, що дід зрештою погодився переїхати в Нові Лужани. Поцілував дідуся й, міцно тримаючи в руках чарівний бумеранг, вибіг на оголені луки. Тут усе вирубано до останнього кущика. Море було вже недалеко…

Наступного дня, коли зелені дніпровські луги почали зникати під хвилями нового моря, Миколка довідався, що дід Максим не вийшов із хати. Покликавши онуків, він наказав, щоб його поховали так, як належить ховати моряка — на дні морському. І, попрощавшись з усіма доброю усмішкою, заснув навіки…

Миколка засумував і на якийсь час навіть забув про дідусів подарунок. Та в дванадцять років смуток триває недового.

Ось Миколка знову біля моря. Хвилі біжать, мов табуни білогривих коней, і здається хлопцеві, що незабаром із морської піни вийдуть казкові велетні, задзвенять золотими щитами й латами. А може, вони й Миколку запросять у свої таємничі мандри?

Тут він згадав про чарівний бумеранг. Швидко побіг додому, дістав його з-під ліжка — і мерщій на берег.

Невже правда, що цей бумеранг — чарівний, що він поведе Миколку по морській стежці?.. Але ж дідусь ніколи його не обдурював. Те, що він обіцяв, завжди збувалося.

Миколка прошепотів: «Бумеранг, бумеранг, розкажи мені про себе!», розмахнувся на повну силу й кинув. А сам заплющив очі…

Спершу нічого особливого не сталося. Тільки почув свист — наче коршун крилами розтинав повітря. Потім у темряві замиготіла полум'яна мошва, перед очима попливли вогнисті плями. Проте Миколка дуже вірив дідусеві й терпляче вичікував.

І ось загуркотів грім, спалахнули велетенські блискавиці. Море завирувало, запінилось. І сталося