Чарівний бумеранг - Микола Данилович Руденко

— Вони їх поїли!..

Володимир заспокійливо провів долонею по гарячих щоках Миколки. Новина його не здивувала і не вразила, начебто він до неї був давно готовий.

— Заспокойся, Провидцю, їх треба приймати такими, які вони є. І що б там не було, вони значно благородніші, ніж ті, хто на них полює. Це в них обрядове, пов'язане з вірою, що сила й розум ворога переходять у них.

— Володю, а що, коли й нас з'їдять? — тремтячим голосом прошепотів Миколка. — А я не повірив Вольфу.

— Ні, Максимку, нам це не загрожує. Тубільці ніколи не нападають перші. Мирні колоністи, які обробляють землю, їх не бояться. Тубільці лише відбиваються від нападників. А що ж вони мають робити, як ти гадаєш?..

— Але ж це жахливо!..

— Жахливо, кажеш?.. Ось послухай, що сталося в Тасманії. Цей острів деякі австралійські племена називають Холодним. Взагалі там досить тепло, але люди, що звикли до тропічної спеки, вважають його холодним. Так от, Максимку… В Тасманії винищували тубільців для того, щоб годувати собак. Так, так! Це робили наші цивілізовані європейці. Спокійнісінько розрубували, як м'ясник розрубує барана, й кидали собакам — голову, руки, ноги… Або заривали трупи під плодові дерева. Під кожний персик, під кожну яблуню — по тасманійцю. Ти ж, мабуть, знаєш, що на могилах рослинність завжди дуже буйна. Ну, от, Максимку… А ти кажеш — жорстоко. Останній тасманієць був знищений років двадцять тому. Я вже забув, як його звали… Він збожеволів від страшної самотності. Ганявся за собаками, відбирав у них кістки своїх братів, обвішував себе черепами. Колоністи напували його горілкою, потім нацьковували на нього собак. Отакі, Провидцю, були розваги! Загинув він у якомусь шинку, де розважались англійські моряки. Якийсь «дотепник» вигадав для нього веселу смерть. Поклацавши біля скроні розрядженим пістолетом, він подав його потім тасманійцеві, щоб той повторив ці вправи. Але пістолет уже виявився зарядженим… — Володимир заворушився, лягаючи на спину. Йому ще важко було розмовляти. — І от уяви собі: є Тасманове море, є великий благодатний острів Тасманія, але на ньому вже давно немає жодного тасманійця.

Біля куреня щось зашелестіло, почулися прудкі кроки. То був Акачі.

— Білий Брате, ти тут?..

Але Миколка мовчав. Він не міг подолати в собі відрази. Рука Акачі намацала в темряві його плече.

— Білий Брате!..

Миколці від того дотику стали моторошно.

— Не чіпай мене, людоїде!

— Акачі розуміє Білого Брата. — Голос юнака звучав розчулено й винувато. — Білому Братові стало недобре. Але ж то був скажений динго. Благородний Какаду засудив скаженого динго на смерть…

Володимир одужував; інколи він виходив з куреня, сидів у затінку низькорослих жовтосмолок з дугоподібним листям. Ечука нікому не довіряв перев'язувати його рану: робив це завжди сам.

Вождь племені віддав Вольфа в повне розпорядження мічманові. Скрябін одразу ж наказав звільнити його від сповивача із сириці.

Вони з Вольфом розмовляли по-французьки. Миколка не розумів, бо в школі вони вивчали англійську. Час від часу Володимир перекладав Миколці, про що йдеться.

— Пане Скрябін, ви врятували мене від ганебної смерті. Я не забуду цього довіку.

— Годі про це, — відловів Володимир. — Покажіть краще ваш малюнок.

Вольф прочитав цілу лекцію про типи людських черепів та про людські очі.

— Ми вже чули про це, — сказав Скрябін, кивнувши на Миколку. — Нам би хотілося самим побачити малюнок. Не копію, а оригінал.

— Оригінал?! — гнівно вигукнув Вольф. — Це моя таємниця! Спершу я повинен його опублікувати.

Зрештою Вольф, взявши слово честі російського офіцера, що таємниця не буде розголошена, погодився показати печеру. Миколка помітив, як лиховісно спалахнули його очі.

Іти далеко Володимир поки що не міг, і Ечука наказав своїм воїнам нести його на трав'яних ношах. Володимир спершу відмовлявся, потім таки погодився.

Вольф час від часу сідав перепочити, важко сопів і крадькома озирався, ніби когось вичікуючи.

Іти довелося дуже довго. Та ось на узліссі побачили високу загорожу. Серед евкаліптів стояв міцний дерев'яний будинок з господарськими прибудовами. Що тут сталося з Вольфом! Він виявився такий прудконогий, як страус ему. Підбігши до загорожі і сховавшись за стовбуром евкаліпта, голосно крикнув по-німецьки:

— Гер Мільке! Гер Мільке! Давайте рушницю! Тут чорнопузі.

Міцна хвіртка відчинилася, і звідти виглянув високий чолов'яга з рушницею в руках. Над Миколчиною головою щось прошуміло, ніби пролетів степовий орел. У наступну хвилину хлопець побачив, як постать Вольфа захиталась, одірвалася від дерева і впала в траву. В грудях його стирчав бумеранг.

Один за одним пролунало кілька пострілів. Хтось ухопив Миколку за руку, потягнув у кущі. І лише тут хлопець упізнав свого рятівника. То був Акачі! А поруч стояв чорнобородий велетень Ечука.

Коли воїни — тепер уже на чолі з Ечукою — перенесли Володимира в безпечне місце, старий вождь звернувся до мічмана:

— Тому, хто хоч раз кинув смертельну блискавку в наших людей, ніколи не можна вірити. Це невідомо тільки нашим білим гостям.

Виявилося, що Ечука добре знає печеру, про яку розповідав Вольф. Її знав також батько Ечуки. І дід, і прадід. Вона відома людям його племені з далекої давнини.

Раніше в цю печеру ходили темними лабіринтами, тримаючи в руках смолоскипи. Тепер білі люди, озброєні блискавицями, зробили до неї інший вхід. Вони привезли велику бочку, замурували її в скелю і розбіглися хто куди. Потім сталося щось страшне. Вдарив підземний грім, угору злетіло каміння, впала висока скеля, відкривши отвір до заповітної печери.

Усе це робив той самий скажений динго, який так підступно обдурив білих гостей. О-о, старий Ечука знає його дуже давно! Не раз чорнобородий вождь разом зі своїми воїнами підкрадався до високої загорожі, за якою нещодавно хотів сховатися динго. Вони дивилися, яке криваве чаклунство твориться за стінами дерев'яної фортеці. Отой