Убік - Філіп Кіндред Дік
Якщо, звісно, Ранситер не грав із ними у підступні ігри, мов кіт із мишами, скеровуючи їх то в одному напрямку, то в іншому. Як неприродна велетенська сила, що полювала на їхні життя. «І походила вона або зі світу живих, або ж із напівживого світу, або, — раптом подумав Джо, — з обох». В усякому разі вона контролювала те, що вони переживали, чи, щонайменше, значну його частину. «Може, за винятком розпаду, — вирішив він. — Цього вона не контролювала. Однак чому ні? Можливо, і це також. Втім Ранситер у цьому не зізнається. Ранситер і „Убік“. „Повсюдність“», — раптом усвідомив він. Ось звідки походить те вигадане слово, назва спрею в балончику, про який вів мову Ранситер. І якого, ймовірно, навіть не існує. Мабуть, це чергова містифікація, щоб іще дужче збити їх з пантелику.
До того ж, якби Ранситер і справді був живий, то існувало би вже два Ранситери: один справжній, у реальному світі, що намагається встановити з ними контакт, і другий — фантасмагоричний Ранситер, який став трупом у світі напівжиття, оте тіло, що лежить у домовині в Де-Мойні, штат Айова. І якщо вже йти за цією логікою до кінця, то й інші особи тут, як-от Рей Голліс чи Ден Ніґельман, також були всього лиш фантасмагорія- ми, тоді як їхні справжні відповідники й досі лишалися у світі живих.
«Як усе заплутано», — подумки сказав собі Джо Чип. Йому це все аж ніяк не подобалося. Хоча у цій теорії й була певна задовільна симетрія, проте водночас вона здалася йому доволі безладною.
«Зазирну на хвильку до квартири, — вирішив він, — заберу безкоштовний зразок „Убіка“, а тоді вирушу у Де- Мойн. Зрештою, саме до цього закликали мене у тій телевізійній рекламі. З балончиком „Убіка“ я почуватимуся безпечніше, як і запевняв той рекламний ролик у властивій йому хитромудрій манері.
Слід звертати увагу на такі застереження, — усвідомив Джо, — якщо хочеш лишитися живим. Чи напівживим.
Що б це не було».
Таксі висадило його на посадковий майданчик на даху будинку. Ескалатором він спустився до помешкання. Вкинувши у двері монетку, яку дали йому Ел чи Пет — він вже не пам’ятав, хто саме, — Джо увійшов всередину.
У вітальні трохи смерділо підгорілим жиром — запах, який він пам’ятав хіба що з дитинства. Потрапивши на кухню, він зрозумів причину. Плита регресувала, перетворившись на стародавню модель фірми Виск, що працювала на природному газі, із забитими конфорками й покритими іржею та жиром дверима духовки, які годі було повністю зачинити. Він заціпеніло дивився на стару, зношену від довгого використання плиту, аж поки не виявив, що й інші кухонні пристрої також зазнали подібних метаморфоз. Газетомат узагалі зник. Тостер за день перетворився на якийсь напівмотлох, застарілу неавтоматичну модель. «Навіть тости більше не вистрибуватимуть», — похмуро зауважив Джо, покрутивши його трохи в руках. Його холодильник тепер мав вигляд величезної моделі на пасовій передачі — релікт, що повернувся до життя з бозна-якого далекого минулого. Він був навіть старішим за ту модель з башточкою фірми General Electric, яку показували в телерекламі. Найменше змінився кавник. Власне кажучи, він навіть своєрідно вдосконалився: зник отвір для монет, тож тепер він функціонував безкоштовно. Джо зрозумів, що ця зміна стосувалася всіх пристроїв. В усякому разі тих, що залишилися. Як і газетомат, модуль для утилізації сміття повністю щез. Він намагався пригадати, які ще пристрої були у нього на кухні, однак пам’ять вже почала його підводити. Чип полишив спроби й повернувся до вітальні.
Телевізор помітно регресував. Зараз Джо дивився на темну дерев’яну скриньку — старезний радіоприймач фірми Лн/аІег-КепІ, що працював у колись поширеному лм-діапазоні, обладнаний антеною і дротом заземлення.
— Святий Боже, — нажахано сказав він.
Але чому телевізор не перетворився на безформну купу металу і пластику? Адже врешті-решт він був зроблений саме з них, а не зі старого радіо. Можливо, це у дивний спосіб підтверджувало одну застарілу й давно відкинуту філософську теорію, уявлення Платона про ідеальні сутності, універсалі'!, які у кожній категорії об’єктів були реальними. Форма «телевізор» слугувала шаблоном, що накладався як наступник на попередні шаблони, подібно до послідовності кадрів у кінострічці. «Очевидно, попередні форми, — міркував він, — й далі існують у кожному об’єкті у певній невидимій, залишковій формі. Минуле приховане, прикрите верхніми шарами, однак воно й досі тут і здатне піднятися на поверхню, щойно пізніші нашарування — на жаль, і всупереч будь-якому здоровому глузду — зникнуть. Кожен чоловік містить у собі, ні, не хлопчика, а інших чоловіків, що жили перед ним. Історія людства почалася дуже давно.
Висушені останки Венді. Послідовність форм, які зазвичай змінюють одна одну, обірвалася. А остання форма виснажилася, не маючи за собою нічого, що б зайняло її місце: жодної новішої форми, жодного наступного етапу того, що ми звикли вважати розвитком. Напевно, саме це ми відчуваємо у старості: від такої відсутності настає занепад і згасання. Тільки цього разу все трапилося надзвичайно стрімко — всього за кілька годин.
Однак у цій стародавній теорії... Хіба Платон не вважав, що є щось, здатне пережити занепад, щось внутрішнє, що йому непідвладне? Древній дуалізм: тіло відокремлене від душі. З тілом відбувається те, що й трапилося з Венді, а душа — це пташка, яка покидає своє гніздо й летить деінде. Може, й так, — думав він. — Щоб відродитися знову, як і написано у „Тибетській книзі мертвих“. Це й справді так. Господи, я на це дуже сподіваюся. Бо в такому разі ми всі зможемо зустрітися знову — як і ь тій казці про Вінні-Пуха, де в іншій частині лісу завжди гратимуться хлопчик і його ведмедик... — у категорії, —
