Убік - Філіп Кіндред Дік
Скрушно зітхнувши, Джо почав спускатися.
Він вже майже подолав половину шляху, коли у мозку спалахнула лиховісна думка. Він не зможе повернутися нагору: ані до квартири, ані на дах, де чекало таксі. Зійшовши на перший поверх, він буде змушений там і лишатися, можливо, навіть назавжди. Хіба що цей «Убік» настільки потужний, що відновить ліфт чи ескалатор. «Наземний транспорт, — подумки промовив він. — Яким він, в біса, буде, коли я врешті спущуся? Поїзд? Критий фургон?»
Перескакуючи по дві сходинки за раз, він і далі похмуро спускався. Було надто пізно щось змінювати.
Зійшовши вниз, він опинився у великому вестибюлі з мармуровим столом, на якому стояли дві керамічні вази з квітами — очевидно, ірисами. До обрамлених шторами вхідних дверей вели чотири широкі сходинки. Джо схопив гранчасту скляну ручку й відчинив їх навстіж.
Знову сходинки. А праворуч — ряд замкнених мідних поштових скриньок з іменами власників квартир. Усі закриті на ключ. Джо мав рацію: пошта надходила саме сюди. Він знайшов свою скриньку за прикріпленим внизу папірцем, на якому було написано: ДЖОЗЕФ ЧИП 2075. Поряд була кнопка, за допомогою якої, вочевидь, можна було подзвонити до його квартири.
Ключ. Ключа у нього не було. Чи все ж був? Поко- пирсавшись у кишенях, Джо намацав кільце, на якому висіла низка металевих ключів різної форми. Він спантеличено покрутив її в руках, запитуючи себе, що саме вони відкривають. Замок на поштовій скриньці був незвучно маленький. Очевидно, до нього пасував ключ відповідного розміру. Вибравши найкрихітніший, він вставив його в замок і повернув. Мідні дверцята відчинилися. Джо зазирнув досередини. У скриньці лежали два листи і квадратний пакунок, загорнутий у коричневий папір та обмотаний скотчем. Пурпурні трицен- тові марки з портретом Джорджа Вашингтона — якусь мить він милувався цими незвичними реліквіями, а тоді, не звертаючи уваги на листи, почав розривати папір на квадратному пакунку, обнадійливо підмітивши, що той досить-таки важкенький. «Але, — раптом усвідомив він, — як для балончика зі спреем форма у нього неправильна. Він не досить високий». Його охопив страх. Що як це не безкоштовний пробний зразок «Убіка»?
Але це мусив бути він, мусив і все. Інакше історія Ела повториться. «Mors certa et hora certa», — сказав він собі подумки, відкинувши паперову обгортку і розглядаючи картонну коробку, яку та вкривала.
«Убік». Бальзам для печінки й нирок.
Усередині Джо побачив блакитну баночку з великою кришкою, на етикетці якої була інструкція: Унікальна знеболювальна формула цього препарату, над якою доктор Едвард Зондербар працював впродовж сорока років, гарантовано покладе край надокучливій необхідності вставати посеред ночі. Нарешті ви зможете спати спокійно і з надзвичайним комфортом. Достатньо просто розчинити чайну ложку бальзаму для печінки та нирок «Убік» у склянці теплої води і випити за півгодини до сну. Якщо біль і подразнення не зникнуть, збільште дозу до столової ложки. Не допускати вживання дітьми. Містить оброблене листя олеандру, селітру, олію м’яти перцевої, N-ацетил-п-амінофенол, окис цинку, деревне вугілля, хлорид кобальту, кофеїн, екстракт дигіталісу, стероїди у залишкових кількостях, цитрат натрію, аскорбінову кислоту, штучний барвник і ароматизатор. Бальзам для печінки й нирок «Убік» є потужним та ефективним засобом за умови дотримання інструкції. Легкозаймистий. Використовувати гумові рукавички. Уникати потрапляння в очі та на відкриті ділянки шкіри. Не вдихати протягом тривалого періоду. Застереження: тривале чи надмірне вживання викликає звикання.
«Якесь божевілля», — сказав собі Джо. Він іще раз перечитав список інгредієнтів, відчуваючи дедалі більший невиразний гнів. А також наростаюче відчуття безпомічності, що вкорінювалося й розповзалося кожною ділянкою тіла. «Мені кінець, — подумки промовив він. — Ця штука — не те, що рекламував Ранситер. Це якась таємнича суміш старих ліків, кремів для шкіри, знеболювальних, отрут, різного мотлоху, а на додачу ще й кортизону. Якого до Другої світової війни ще навіть не винайшли. Мабуть, „Убік“, який він описував мені у тій рекламі — принаймні цей зразок — регресував. Яка страшна іронія: речовина, створена для того, щоб протистояти регресивним процесам, сама регресувала. Я мав би здогадатися, щойно побачив ті старі пурпурні трицентові марки».
Він роззирнувся на обидва боки вулиці й побачив припарковане біля тротуару класичне — точнісінько музейний експонат — наземне авто марки LaSalle.
«Чи доїду я до Де-Мойна на автомобілі LaSalle 1939 року? — запитав у себе Джо. — Врешті-решт, доїду, якщо він залишиться таким, як є, і не регресує за тиждень. Але тоді це вже не матиме значення. У будь-якому разі машина навряд чи залишиться незмінною. Як і будь- що — хіба крім моїх вхідних дверей».
Однак він таки підійшов до LaSalle, щоб роздивитися автомобіль зблизька. «Можливо, він мій, — сказав він собі, — може, один із ключів підходить до запалювання. Хіба не так працюють наземні автомобілі? З іншого боку, як я буду ним їхати? Я не знаю, як керувати старою машиною, особливо якщо у неї це... як його?., механічна коробка передач». Джо відчинив дверцята і вмостився за кермо. Він сидів там, мимовільно покусуючи нижню губу і намагаючись обдумати ситуацію.
«Можливо, варто прийняти столову ложку бальзаму для печінки й нирок „Убік“, — похмуро сказав він собі. — Такі інгредієнти майже напевне мене уколошкають». Але перспектива померти таким способом його не тішила. Хлорид кобальту вбиватиме дуже повільно і з тривалою агонією, якщо, звісно, дигіталіс не зробить свою справу швидше. Ну і, безперечно, листя олеандру. Ним не можна було легковажити. Таке поєднання перетворить його кістки на желе. Дюйм за дюймом.
«Хвилиночку,— подумав він.— У 1939-му існувало повітряне сполучення. Якщо я доїду до нью-йорксько- го аеропорту, можливо, навіть на цій машині, я зможу орендувати літак. Найняти тримоторний Рога! разом із пілотом. Так і дістануся до Де-Мойна».
Він випробував різні ключі, й зрештою йому вдалося підібрати той, що вмикав запалювання. Стартер видав різкий звук, і двигун завівся. Він працював зі здоровим басовитим гуркотом, Джо цей звук сподобався. Як і у випадку зі шкіряним гаманцем, така регресія здалася йому вдосконаленням. Повністю безшумному транспорту його епохи бракувало відчуття приземленої реалістичності.
«А тепер зчеплення, — сказав він собі. — Ліворуч. — Ногою він намацав педаль. — Натиснути, а потім важелем перемкнути передачу», — Джо спробував так зробити, але у відповідь почув жахливе деренчання, скрегіт металу, що