Убік - Філіп Кіндред Дік

Мабуть, це прояв смерті, — вирішив Ел. — Невизначеність, яку я відчуваю, сповільнення, що веде до ентропії — це процес, а лід, який я бачу, — результат успішності цього процесу. Коли я вимкнуся, — подумав він, — зникне цілий усесвіт. Але де ж ті різноманітні вогні, які я мав би бачити, входи до нових утроб? Де, зокрема, оповите туманом червоне світло — знак пар, що чинять перелюб? І тьмяне темне світло, яке свідчить про тваринну пожадливість? Я можу розгледіти лише темряву, що підступає, і цілковиту втрату тепла — долину, полишену її власним сонцем, яка невпинно охолоджується.

Це не може бути звичайною смертю, — подумки сказав він собі. — Це щось неприродне. Замість звичного темпу розпаду тут діє інший фактор, свавільно накинута сила.

Може, я зрозумію це, — міркував він, — якщо просто ляжу й трохи відпочину, якщо у мене буде достатньо енергії для таких роздумів».

— Що трапилося? — запитав Джо, коли вони вже підіймалися ліфтом.

— Нічого, — коротко сказав Ел. — «Можливо, вони й виживуть, — думав він, — але я — приречений».

Вони з Джо й далі рухалися вгору посеред порожньої тиші.

Зайшовши до переговорної кімнати, Джо усвідомив, що Ела не було поряд. Розвернувшись, він оглянув коридор і помітив, що той спинився віддалік і стоїть на самоті.

— Що трапилося? — знову запитав Джо. Ел не ворухнувся. — 3 тобою все гаразд? — мовив Чип, підходячи до товариша.

— Я втомився, — сказав Ел.

— Ти маєш кепський вигляд, — зауважив Джо. Він не на жарт стривожився.

— Сходжу в туалет, — сказав Ел. — А ти йди до інших, переконайся, що з ними все гаразд. Я незабаром до вас приєднаюся. — Він невпевнено рушив. Тепер він здавався збентеженим. — Усе буде добре, — сказав Ел. Ідучи коридором, він спотикався, ніби не бачив дороги перед собою.

— Я піду з тобою, — мовив Джо. — Щоб переконатися, що ти туди дійдеш.

— Можливо, якщо бризнути трохи теплої води на обличчя... — Ел не договорив. Він знайшов безоплатні двері до чоловічої вбиральні, Джо допоміг їх йому відчинити, і той зник всередині. Чип лишився в коридорі. «З ним щось коїться, — подумки сказав він собі. — Те, що він побачив той старий ліфт, спровокувало в ньому якусь зміну. Цікаво, чому?»

Ел повернувся.

— Що там? — запитав Джо, помітивши вираз його обличчя.

— Поглянь на це, — сказав Ел. Він провів Джо у вбиральню і вказав на дальню стіну. — Графіті, — пояснив він. — Нашкрябані на стіні слова, сам знаєш. Такі знаходиш ледь не в кожному туалеті. Прочитай.

Кольоровою крейдою або ж фіолетовою ручкою було написано:

Стрибай у пісуар і стань на голові:

Лиш я один живий, а ви всі неживі.

— Це ж почерк Ранситера? — запитав Ел. — Ти його впізнаєш?

— Так, — кивнув Джо. — Це почерк Ранситера.

— Тож тепер ми знаємо правду, — сказав Ел.

— А це правда?

— Звісно. Очевидно, що так, — відповів Ел.

— Це ж треба, дізнатися про це у такому місці. Зі стіни у чоловічій вбиральні. — зараз він відчував насамперед гірку образу.

— Отакі вони, графіті: грубі й відверті. Ми могли б дивитися телевізор, дослухатися до відеофона, читати газети місяцями — можливо, навіть цілу вічність — і ніколи б про це не дізналися. Якби нам не повідомили отак прямо.

— Але ж ми живі, — сказав Джо. — Усі, окрім Венді.

— Ми перебуваємо у стані напівжиття. Ймовірно, ми й досі на «Претфолі II» прямуємо на Землю з Місяця, після того вибуху, який нас знищив — саме нас, а не Ранситера. А він намагається вловити наш протофазоновий потік. Поки що він зазнав невдачі. Нам ніяк не вдається налагодити контакт між нашим світом і світом Ранситера. Але він зумів до нас достукатися. Ми знаходимо сигнали від нього всюди, навіть у місцях, які обираємо навмання. Його присутність проникає у нас, де б ми не були. Це він і тільки він, бо Ранситер — єдиний людина, який намагається...

— Єдина людина, — перебив Джо. — А не єдиний. Ти сказав єдиний, який...

— Я хворий, — відповів Ел. Він відкрив воду й змочив собі обличчя. Однак Джо помітив, що вода була негаряча. У ній потріскували й шурхотіли шматочки льоду. — Повертайся до переговорної кімнати. Я підійду, коли трохи покращає, якщо мені, звісно, взагалі покращає.

— Гадаю, я мушу лишитися тут з тобою, — відповів Джо.

— Ні, хай йому грець! Забирайся звідси! — з посірілим, сповненим страху обличчям, Ел виштовхав його до дверей вбиральні, а потім у коридор. — Іди! Переконайся, що з ними все гаразд. — Він позадкував у туалет, зігнувшись і міцно затиснувши очі руками. Тоді зник за зачиненими дверима.

Джо вагався.

— Гаразд, — сказав він. — Я буду з іншими у переговорній. — Він почекав, прислухаючись. Однак нічого не почув. — Еле? — озвався Джо. — «Господи, — подумав він, — це жахливо. З ним справді щось коїться». — Я хочу пересвідчитися, — сказав Чип, штовхаючи двері, — що з тобою все гаразд.

— Надто пізно, Джо. Не дивися, — відповів Ел тихим, спокійним голосом. У туалеті було темно. Очевидно, Елу вдалося вимкнути світло. — Ти нічим мені не допоможеш, — сказав він слабко, проте рішуче. — Не слід було нам відділятися від решти. Ось чому це трапилося з Венді. Ти зможеш лишатися живим, принаймні якийсь час, якщо знайдеш їх і повсякчас будеш поряд із групою. Скажи їм про це. Переконайся, що всі це розуміють. Ти ж розумієш?

Джо потягнувся до вимикача.

Однак відчув, як щось стукнуло його у темряві. Удар був слабкий і невагомий. Нажаханий, він відсмикнув руку. Його приголомшило те, наскільки безсилим був Еловий удар. Це безсилля сказало йому все. Можна було не дивитися.

— Я піду до інших, — сказав він. — Так, я розумію. Це дуже боляче?

Тиша, а потім байдужий голос прошепотів:

— Ні, це не дуже боляче. Я просто... — Голос згас. Знову запанувала тиша.

— Ну, може, ще колись побачимося, — сказав Джо. Він знав, що так не можна казати — сам злякався, почувши, що белькоче такі дурниці. Але нічого кращого не спадало