Таємничий острів - Жюль Верн

Колоністи рушили в дорогу й на відстані близько двох миль пильно обстежили кожен квадрат гранітної кручі. Але вона була скрізь рівна й прямовисна, на ній не виявилося жодної западини. Гнізда гірських голубів, котрі літали над нею, були лише заглибинами на її гребені та нерівному гранітному карнизі.

Брак печери виявився вельми прикрою обставиною, бо не доводилося й мріяти, що пощастить самим пробити для себе в цьому граніті досить просторий грот, застосувавши кайла чи навіть порох.

Волею випадку на всій цій частині узбережжя трапилося лише одне тимчасове пристановище, що його першим помітив Пенкроф, — отой Комин, якому незабаром вони мали знайти заміну.

Колоністи завершили дослідження гранітної кручі з її північного боку, де вона переходила в довгий положистий схил, що доходив аж до морського берега. Від цього схилу і до кінця узбережжя на заході острова його крутизна не перевищувала сорока п’яти градусів і являла собою нагромадження каміння, землі й піску, скріплених корінням кущів, низеньких дерев і трави. Подекуди понад берегом здіймалися гострі гранітні скелі. На терасах схилів зеленіли великі букети дерев і килими густої трави. Але нижче рослинності ставало дедалі менше, і від підніжжя схилу до моря від краю до краю тяглася довга піщана смуга.

Сайресові Сміту спало на думку — і не без підстав, — що десь тут має бути водоспад, який утворюється із надлишків води в гірському озері. Адже повинен був десь знайти вихід надмір води, яку ніс у озеро Червоний струмок! Та інженерові ще не пощастило знайти це місце на всьому вже дослідженому узбережжі, тобто від гирла Червоного струмка на заході до самого плоскогір’я Широкий Обрій.

Тож інженер запропонував супутникам перетнути чагарі й, повертаючись до Комина пагорбами, дослідити дорогою північний і східний береги озера.

Усі погодилися, й за декілька хвилин Герберт і Наб вибралися на плоскогір’я.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф, не поспішаючи, йшли слідом за ним.

Футів за двісті крізь листя заблищала під промінням сонця казкова гладінь озера. Тут був чудовий краєвид. Водойму мальовничо обрамляли густі дерева, пестячи зір осіннім багрянцем листя. Кільки їхніх велетенських стовбурів, звалених рукою часу, вирізнялися своєю чорною корою на килимі зеленої трави. Перестрибуючи з гілки на гілку, лунко перегукувалися какаду, схожі на маленькі рухливі райдуги. Здавалося, сонце, проникаючи в гай, розбивалось на всі барви райдуги.

Замість простувати до північного берега озера колоністи пішли краєм плоскогір’я, аби вийти таким чином на лівий берег струмка. Тож вони мали зробити гак відстанню щонайбільше півтори милі. Йшлося легко — тут дерева росли рідше, й між ними залишалося досить місця, аби пройти людині. Відчувалося, що тут кінчається родючий ґрунт: рослинність стала значно хирлявішою порівняно з тією, яка росла між течією струмка і річки Вдячності.

Сайрес Сміт і його товариші не без деякої недовіри йшли по цій новій для себе місцевості. Вони тільки й мали зброї, що луки, стріли та кийки, обкуті залізом із гострими шипами. Проте їм не трапився жоден хижак — вони, певно, блукали тільки в густих лісах на півдні острова; і раптом сталася досить неприємна зустріч: Топ зробив стойку перед величезною змією завдовжки від чотирнадцяти до п’ятнадцяти футів. Наб забив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до виду діамантових змій, яких їдять тубільці у Новому Південному Уельсі. Та цілком можливо, що тут водилися й інші, отруйні, змії, такі, наприклад, як глухі гадюки із роздвоєним хвостом, що раптом високо здіймається вгору, як тільки станеш поблизу, або крилаті змії із двома вушками, завдяки яким вони блискавично кидаються на свою жертву. Оговтавшись від несподіванки, Топ заходився так запекло полювати на гадюк, що ставало страшно за нього. Тому хазяїн раз у раз кликав його до себе.

Незабаром колоністи досягли гирла Червоного струмка, і на протилежному боці побачили вже знайому місцевість, ту, яку спостерігали, коли спускалися з гори Франкліна. Сайрес Сміт відзначив, що Червоний струмок несе чимало води, отже, не могло бути, щоб вона десь не витікала, природа мала знайти вихід її надлишкам, інакше озеро могло б переповнитися. Отже, їм треба було знайти витік і скористатися силою падіння води як механічним двигуном.

Розбившись на групи, але не дуже віддаляючись одні від одних, колоністи почали обходити круті береги озера. В озері напевне водилося багато риби, і Пенкроф вирішив згодом скористатися його багатством, наробивши риболовецької снасті.

Належало спочатку йти до північно-східного вузького краю озера. Імовірно було допустити, що вода витікає десь поблизу цього місця, бо озеро доходило тут майже до краю плоскогір’я. Але ці міркування не підтвердилися, і колоністи пішли далі берегом озера, яке після вигину потяглося паралельно узбережжю моря.

З цього боку берега ліс був уже не таким густим, та мальовничо розкидані купки дерев надавали ще більшої чарівності гірському краєвиду. Тут озеро Гранта цілком постало перед зором колоністів у всій красі; жоден подих вітру не морщив його дзеркального плеса. Нишпорячи по чагарниках, Топ підняв у повітря зграї різних птахів, і Гедеон Спілет із Гербертом радо привітали їх стрілами. Одна з них, вправно випущена підліткам, влучила в ціль, і птах упав у очереті. Топ кинувся по нього і приніс мисливцям водоплавного красеня птаха з лискучим темно-чорним пір’ям, коротким дзьобом, опуклим лобом, низкою пружків на кігтях і білою облямівкою на крилах. То була лиска, така завбільшки, як велика куріпка; вона належала до групи довгопалих птахів, перехідних від ряду голінастих до ряду перетинчастолапих. Правда, далеко не найкраща дичина, смачною її не назвеш. Але Топ не був таким вибагливим, як його хазяїн, отож усі зійшлися на тому, що лиска піде йому на вечерю. На той час колоністи простували східним берегом озера і наближалися до вже дослідженої місцевості. Інженера просто вражала відсутність жодних ознак витоку води з озера. Розмовляючи з моряком і журналістом, він не приховував від них свого здивування.

І в цю мить досі спокійний Топ раптом чомусь захвилювався. Розумний собака бігав берегом, несподівано зупинявся і, дивлячись у воду, піднімав лапу, ніби робив стойку перед невидимою дичиною; потім він люто гавкав, наче підкликав хазяїна, і знову замовкав.

Ні Сайрес Сміт, ні його товариші спочатку не зважали на його дивну поведінку, але гавкіт собаки незабаром почастішав, став ще наполегливішим, тож інженер мусив озватися до нього.

— Що сталося, Топе? —