Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

полю проплив фермер-пулонг. Привітний народ пулонгів був однією з перших водних рас, що оселилися на «Альфі». На землі пулонги мали б кістлявий незграбний вигляд, їхнє тіло було би згорбленим і непривабливо кутастим. Але тут вони почувались як у себе вдома. Шкіра в них була блакитна й така ряба, що здавалося, ніби їх повсякчас цяткувало світло з поверхні. До шолома, що вкривав верх його черепа, кріпився ліхтар із тросом, який вів до центру керування. Лорелін зрозуміла, що перед нею був крікбанг, сучасний комп’ютер, що з’єднував усіх пулонгів і контролював активність робітників на полі. Вона дозволила собі задивитися на те, як фермер любісінько збирав водні квіти, як його довгі тендітні пальці тяглися до стрункого стебла, обхоплювали його й виривали з морського дна. Як тріснуло стебло, і жевріння довкола контура квітки на мить спалахнуло дуже яскравим біло-синім світлом. Квітка почала безживно спливати, а фермер запхав її до мішка на спині й рушив до іншої. Світіння було чудове, проте Лорелін не полишала думка про те, що, очевидячки, насправді рослина просто кричала від болю.

Ця думка їй не сподобалася, і вона повернулася, щоб роздивитися довкруж. Пірат виявився мовчазною істотою, і це її цілком влаштовувало. Сидячи на сидінні позаду нього, Лорелін спостерігала за тим, як підводний човен проходив поміж високі напівзруйновані колони, наче у ворота до загублених світів. Усе це заколисувало й гіпнотизувало її, аж раптом щось немов струсило її і заволоділо увагою Лорелін.

Це величезне «щось» рухалося й скидалося на темно-зелену пляму на світлішому тлі води. Серце забилося швидше, і слово «величезне» вона подумки замінила на «велетенське», щоб описати справжні розміри тієї істоти.

Пірат тицьнув пальцем у її бік.

— Оце вони, — переможно заявив він. — Бромозаври.

Вони підпливли ближче до велетенських звірів, що безтурботно плавали сюди-туди. На її недосвідчений погляд, ці створіння гляділися неначе які гібриди рептилій і комах. На спинах та уздовж хвостів у них малися широкі пластини, а під масивними тулубами звисало по вісім порівняно маленьких лапок. Лорелін здалося, що під захистом пластин вони могли скрутитися в кільце від носа до хвоста. Лорелін не хотіла навіть знати, що таке могло жити у воді, що б становило загрозу цим створінням завдовжки ніяк не менше ніж шістдесят п’ять метрів.

— А вони небезпечні? — запитала вона.

— Насправді ні, — відповів пірат, — треба лише бути обачними, щоб вони нас не вдихнули.

Лорелін хоч зовсім трішки, а розслабилася, і вже радше з цікавістю, ніж із занепокоєнням спостерігала за одним із бромозаврів, що повільно всмоктував мул з дна моря та все, що в ньому було.

— Нам пощастило, — сказав пірат, — ото самець.

— Звідки ви знаєте? — запитала Лорелін.

— Вони набагато менші за самиць, — пояснив той.

Лорелін здивовано підняла брови.

— Це приємна новина.

Маленька субмарина підпливала все ближче.

— Гм… здається, ми зібралися на пошуки медузи-мозку?

Її збентежив погляд пірата, коли той повернувся до неї.

— Хочеш знайти медузу — знайди перше бромозавра!

І він потрусив сивуватою головою, ніби промовляв:

«І чого вони там дітей тепер у школах вчать?»

Одначе Лорелін не здавалася:

— Гаразд, отже… як ви дізнаєтеся, що в цього є медуза?

— А вони всі їх мають, — відповів пірат. — Бач… бромозаври видихають чисту воду, й ота медуза-мозок без неї не виживе. От тому медуза й живе на ньому цілісінький рік, і звідси в них ота підвищена чутливість.

На якусь мить Лорелін витріщилася на нього, вражена навіть більше красномовністю й біологічними знаннями доти мовчазного пірата, ніж велетенським створінням перед ними.

Вони підпливли зовсім близько, і вона побачила, що в бромозавра була одна-єдина величезна ніздря. І звісно ж, саме там і сиділа медуза: вона прилипла до його носа, якраз над здоровезною діркою, з якої фонтаном лилася вода.

Крихітний підводний човник зупинився навпроти тварини. Лорелін чітко бачила, що бромозавр був щонайменш у сто разів більший за їхнє суденце.

— А чому ми зупини?..

Вона вчепилась пальцями в підлокітник крісла і спостерігала за тим, як невеличкий корабель затягає вперед.

— Нас засмоктує! — скрикнула вона.

Але в пірата був напрочуд спокійний вигляд.

— Треба підплисти до нього впритул, — відповів він їй тим самим буденним голосом добре поінформованого чоловіка, яким пояснював сутність відносин між медузою та бромозавром. Пірат нахиливсь до неї і додав майже по-змовницькому:

— У нього там сліпа пляма, й він нас не побачить.

Роззявивши рота, Лорелін дивилася на нього.

Спочатку вона його вважала божевільним, потім — навдивовижу компетентним, але зараз вона поверталася до поняття «душевнохворий». Човник рухався дедалі швидше. Не зводячи очей зі сфери ліхтаря, вона побачила, як розпускаються кігті-клішні крана на передньому боці субмарини.

— Отож, — промуркотів пірат, нахиляючись уперед і маневруючи краном, — приступімо… легенько, м’якенько…

Лорелін спостерігала за ним і нарешті збагнула, що він зібрався робити.

— Можна, я вам допоможу? Я добре кермую транспортними засобами, — запропонувала вона свої послуги.

Пірат і далі захоплено вдивлявсь уперед, усім єством зосередившись на своїй роботі.

— О ні, то до кермування жодного стосунку не має, — промурмотів він, — тут потрібне… чуття.

— Із цим у мене все чудово, — послужливо зауважила Лорелін.

— Ш-ш-ш! — прошипів пірат і грізно намурмосився, аж потемніло обличчя. Вона всілася в крісло і, наче дівчинка, яку насварили, дозволила піратові робити те, за що він одержав аж три діаманти.

Їх і далі засмоктувало — і навдивовижу швидко. Лорелін ковтала слину й сподівалася, що пірат достоту невизнаний геній у своїй роботі.

І так воно й сталося. На найостаннішій секунді з усіх можливих пірат різко скерував угору, і човникові вдалося вислизнути з бромозаврового пилосмока, стрибнути вгору й піднятися над головою в монстра. Не зупиняючи ходу, він різко витиснув важелі, і кран-клішня