Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

— Я це й роблю! — оскаженіло вигукнув Валеріан.

Лорелінин погляд був прикутий до мапи. Її збентеження дужчало в міру того, як дві червоні цятки, що на мапі означали командувача Філітта й Валеріана зближувалися між собою й водночас поволі просувалися до зони радіоактивного забруднення.

— Валеріане, — сказала вона, — за десять секунд я втрачу зв’язок із тобою.

— Я не можу їх уповільнити! — огризнувся Валеріан.

— П’ять секунд…

— Трясця! — закричав Валеріан.

І настала тиша.

Червоні цятки щезли з мапи. Лорелін мов хто шпигонув ножем у серце.

— Валеріане, Валеріане, ти мене чуєш?

Відповіді не було. І жодної ознаки того, що Валеріан живий.

Лорелін різко розвернулася до Окто-Бара.

— Мені потрібен скай-джет!

— Сержанте Лорелін, ви не зможете вирушити на його пошуки, — суворо проказав Окто-Бар.

— Чому не зможу? — гостро запитала вона.

Він ткнув пальцем у мапу.

— Та зона надто небезпечна й перебуває під контролем ворога.

— Ворога, про якого ви нічого не знаєте! — огризнулася вона.

— Ворога, який щойно нас атакував!

— Авжеж, уклав нас спати й жодного з нас не вбив! — закричала вона. — Чому вони не забрали в нас життя? Чому?

Він пильно подивився на неї і на мить по його впевненому, владному обличчю немов пробігла тріщина.

— Я… не знаю.

— Валеріан раніше бачив цих істот. Вони прибули з планети М’юль.

Окто-Бар насупився.

— Це смішно. Планета М’юль вибухнула тридцять років тому!

Вона відчувала, що час спливає. Можливо, Валеріан вже… ні, вона не могла дозволити собі навіть подумати про це. Облишивши спроби переконати командира, Лорелін повернулася, щоб вийти. Окто-Бар ухопив її за руку.

— Я не можу вас відпустити! Те, що ви кажете, — безглуздо!

— Пане генерале, безглуздою є наша операція! — закричала Лорелін. Їй було байдуже, хто її чув у ту мить. — Хтось нам бреше. З’ясуйте, хто це, а я пішла шукати партнера!

Вона видерла свою руку з руки генерала і стрімко подалася до дверей. Генерал кивнув двом вартівникам, і ті заблокували вихід.

Лорелін крутнулася на місці.

— Генерале, Валеріан — безцінний агент. Ви не можете дозволити собі його втратити.

— Поза будь-яким сумнівом, я не можу дозволити собі втратити двох агентів за один день! Вибачте, сержанте, — зітхнув він, а до вартівників промовив:

— Тримайте її під вартою, допоки не прибуде підтримка. Оголосіть найвищий ступінь бойової готовності і знайдіть мені командувача!

Один з вартівників забрав у Лорелін зброю.

— Будь-ласка, агенте, слідуйте за нами, — сказав він.

Вона відчула, як у неї червоніє від гніву обличчя, але замкнула уста й не відповіла. Окто-Бар не збиравсь її слухати. Він був упевнений, що Перлини не існують, і не мав бажання змінювати власну думку, хоч би що вона там казала.

Вона жваво й сердито рушила коридором в оточенні двох солдатів. Проте на перетині з іншим коридором помітила, як ним чимчикують, віддаляючись, три дуже знайомі приземкуваті, крилаті постаті з довгими носами. Раптом їй сяйнула думка, і вона зупинилася.

— Послухайте, хлопці, — сказала вона солдатам, — вам краще надіти на мене наручники.

Ті спідлоба поглянули на неї.

— Я кажу серйозно. Надіньте на мене наручники. По-перше, так годиться за правилами. А по-друге, мені страшенно хочеться втекти!

Солдати здивовано перезирнулися.

— Як хочете, — сказав один з них, знизавши плечима.

Він дістав пару магнітних наручників. Та щойно ступив крок уперед і почав застібати їх навколо струнких Лореліниних зап’ястків, та вхопила його колегу за руку і штовхнула її вперед так хутко, що перший вартівник не встиг відхопити руку.

Клац!

Обидва приголомшені чоловіки, один з яких був частково в наручниках, ще секунду витріщались один на одного.

І тієї секунди було досить. Своєю довгою ногою Лорелін вперіщила одного з вартових у коліно. Пролунав загрозливий хрускіт, і той повалився долі, як сніп. Другого чоловіка вона вхопила за руку, викрутила її, і незчулися солдати, як наручник скував зап’ясток одного з напевне розбитим коліном другого. Солдат був білий як смерть. Вона вправно витягла свою зброю в нього з-за пояса й знизала плечима.

— Гарна робота, хлопці!

Відтак чкурнула назад, на перехрестя. Трійко доґан-даґізів уже проминули частину коридору, і вона метнулася за ними. Коли ті обернулися на звук ходи, Валеріан витягла зброю. Удруге за менш ніж годину їхні короткі руки витяглися до стелі. Не спускаючи зброї з трійці, Лорелін оглянулася в пошуках придатнішого місця для розмови без зайвих очей. Вона помітила двері, прочинені в кімнату, що виявилась якимось комірним приміщенням, і майнула в тому напрямку зброєю.

— Рушаймо туди! Нам треба поговорити.

Ті підкорилися. Лорелін зайшла за ними й зачинила двері.

— Екстрене повідомлення! — почала вона з удаваною веселістю. — Якщо не допоможете мені знайти Валеріана, усім вам кінець.

Вона приставила зброю збоку до зморшкуватої голови Синього.

— А тобі — першому.

На її здивування, вони аніскілечки не злякалися, хоча й мали б. Навпаки, Лорелін здалося, що вони самовдоволено посміхаються якомусь таємничому жартові.

Перший з них промовив:

— Саме для того, щоб уникнути подібних ситуацій…

— … усю нашу інформацію… — провадив другий, Бордовий.

— … розподілено натроє, — досить упевнено заявив третій, Жовтий.

— Якщо ти вб’єш одного з нас, — сказав Синій, а Бордовий, співаючи, підхопив:

— … ти вб’єш інформацію.

— І яка ж то буде шкода! — підсумував Жовтий. Здавалося, найзмістовніші слова випадало казати саме йому.

Лорелін зітхнула й опустила зброю.

— Гаразд,