Українська література » Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Читаємо онлайн Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко
цяточки.

— Ну, що це? — спитала Ксанда.

— Бризки фарби, — збрехав я. — Пам’ятаєш, кілька днів тому я фарбував плінтуси?

— Не пам’ятаю, — сказала Ксанда, недбалим рухом відкидаючи волосся з чола.

— Виходить, забула, — мовби між іншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею — і коли тривожився, і коли сварився з нею, тільки намагався не зізнаватися собі в цьому.

— Я не могла забути! — наполягала Ксанда.

— Ну то я забув тобі сказати, — мовив я примирливо, обіймаючи її за плечі, підкреслюючи і тоном, і винуватою усмішкою, що йдеться про пусте.

Вона вийшла з кімнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стілець, втупивши очі в бризки “фарби”. Часом я відчував на своїй потилиці важкий погляд. Озирався, але позад мене нікого не було.

Зрештою я рвучко підвівся із стільця і зненацька побачив два червонуватих світлячки, що втупилися в мене з шафи. Я інстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.

Світлячки виявилися очима Бідолахи. Він сидів на шафі, тому ми й не побачили його. Однак він же нас прекрасно бачив. І не підійшов, не відгукнувся. Чому?

— Йди-но сюди, Бідолахо, — покликав я. — йди сюди, чого ж це ти?

Довелося кілька разів погукати його, він ніби вийшов із забуття і впізнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомість, яка лякала, і дивилися тепер, як і раніше, віддано й лагідно.

Я покликав Ксанду і Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бідолаху з шафи, почухав йому за вухом, і він з насолодою примружився.

Гуруу враз вихопив його в мене і притис до себе. Звірятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.

Мені вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються різні страхи. А сульгіпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комірчині. Та зовсім заспокоїтись я не міг. Коли Гуруу заявив, що візьме Бідолаху з собою в ліжко, я рішуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бідолаха лишиться ночувати в його спальні, але на килимку, в кутку, де раніше спала Маса.

Заснути я не міг. Мені вчувалися шерехи, кошлаті тіні падали на стіни. Я раз у раз прислухався. Все було спокійно. Але тільки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кілька разів я заходив до спальні сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх кроків Бідолаха незмінно зводив голову.

Зрештою я переніс його разом з килимком за двері спальні і тільки тоді, заспокоєний, заснув.

Уже вдосвіта мені вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звідки він долинув. “Може, приснилося?” — подумав, прокидаючись.

Навкруги панувала тиша, цілковита тиша, як і має бути в домі, де все мирно спить. Та ось я розчув рипіння дверей. Воно долинуло від спальні дружини.

— Ксандо, — тихо покликав я.

Відповіді не було, але рипіння повторилось.

— Це ти, Ксандо? — спитав я голосніше.

І знову ніхто не відповів, хоча двері продовжували рипіти.

Я встав з ліжка, стараючись робити все тихо, і попрямував до жінчиної спальні. Вже в коридорі відчув легенький протяг і зрозумів, чому рипіли двері. Вони були прочинені. Я відчинив їх і пересвідчився, що Ксанди там нема.

Руки тремтіли, я засвітив світильник. Тіні затанцювали наді мною і довкола мене — по стелі та стінах. Я оглянув кімнату. Всі речі були на місці. Може, вона пішла до сина?

Прожогом кинувся я до дитячої кімнати. Світильник підстрибував у руці, і химери тіней помчали туди ж, випереджаючи мене і витанцьовуючи на коридорних стінах дикий танок. Біля самих дверей кімнати я зупинився, похитнувся. З-під дверей витікав темний струмочок…

Крик бився в моєму здавленому горлі, але коли я нарешті рвучко розчинив і ті двері, він завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.

Мій син лежав у ліжечку ниць…

Пам’ятаю, що в ті страшні хвилини я найбільше боявся наступити на темний струмочок — на кров мого Гуруу.

Я довго ще не міг вимовити й слова, не міг крикнути, покликати Ксанду. Я шукав її, обходячи кімнати, примушуючи себе не думати про те, що побачив у дитячій.

Ксанди не було ніде. Не було й Бідолахи.

Мене знову охопило жахливе відчуття. Його не могло притамувати навіть горе. Мені здавалося, що хтось невідривно дивиться мені в потилицю.

Тіні зменшились — велетні перетворилися в карликів. Я випадково глянув на годинник. Світало. Надходив час, коли я мусив з’явитися до жерця Сандуу. Треба якось сповістити його про те, що сталось, і попросити відстрочки. Може, хтось замінить мене? Я передам їм мої записи, інструменти. Ось вони, зібрані в похідній скриньці… ‘ Машинально я відкрив її. Блиснули анатомічні інструменти. Мені здалося, що на полірованій поверхні лопатки-сокири видніються червоні плями. Я потер їх, вони не зникали. І раптом я збагнув, що це за плями: лопатка, наче дзеркало, відбивала частину кімнати у мене за спиною.

Я обернувся, махнув лопаткою. Бідолаха сплигнув зі столу і прожогом вискочив до сусідньої кімнати.

Коліна в мене тремтіли, я відчував спиною мокру від поту сорочку…

Зачинивши двері на защіпку, я в знемозі опустився на стілець. Треба було щось вирішувати, а думати не хотілося.

Щось клацнуло, рипнули двері. До кімнати прослизнуло біле гнучке тіло, але я встиг зірвати із стіни зброю.

Все вирішували частки секунди. Чи встигне він стрибнути раніше, ніж я зведу курок?

— Бідолахо! — крикнув я. — Бідолахо!

Він на мить зупинився, і цього було досить.

Я стояв над його трупом. Не було ні жалю, ні страху, тільки розгубленість. Мені здавалося, що Бідолаха виріс за ніч мало не вдвічі. І весь час думалось: як же він зумів відкинути защіпку? Жоден відомий мені звір не був здатен на таке…

Жрець Сандуу згодився відкласти виступ експедиції на один день і дав мені загін солдатів для пошуків Ксанди. Ми побували всюди, куди вона могла б піти в такому стані: у моїх і її рідних, у знайомих. Опитали сотні мешканців нашого кварталу.

Одна бабуся розповіла, що бачила жінку, яка бігла до лісу. На ній був халат такого самого кольору, як на Ксанді. Бабуся стверджувала, що жінка бігла, закриваючи руками голову.

— Закривала вуха? Ось так? — спитав я.

— Схоже, — підтвердила вона. — Але я не встигла добре роздивитися.

Ми прочесали ліс. Біля озера солдати знайшли останки Ксанди. Труп був майже з’їдений. На м’якому грунті навколо нього виднілися сліди білого звіра…”

Відгуки про книгу Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: