Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

— Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олівейри, у мене й справді немає нічого святішого від оцих “кам’яних послань”. Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам і цим плитам. І ніхто їх у мене не забере.

* * *

Уже геть споночіло, коли доктор Мікейрос закінчив свою розповідь. Ми так і сиділи у його кабінеті, не вмикаючи світла, мовчали і думали кожен про своє. Нарешті я підвівся і підійшов до вікна. Хічканова надворі вже не було. Під час розмови він зазирнув до кабінету, але, мабуть, не захотів перебивати розповідь доктора. Тепер він, певно, сидить у відведеній йому кімнатці й мудрує над своїм операторським записником, фіксуючи, де, коли, що і за яких обставин було знято на плівку. Потім, коли нам доведеться монтувати фільми і писати до них тексти, кожен запис у цій замацьореній книжечці не матиме ціни. Хічканов знає це, і тому вечірнє занотовування для нього — щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитній місячній повені, у якій зникло все, навіть обриси каньйону, і тепер плато здавалося поєднаним із горами, що тьмяно сіріли по той бік провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволі дрейфував у вкритому тонкою кригою засніженому морі. І здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторові Мікейросу самотою. Хоча околиця містечка зовсім близько, та все одно воно десь там, в обжитій, освітленій ліхтарями долині, з якої, як і минулого вечора, долинають мрійливі мелодії напівзабутих нині аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач ці старі платівки, жила біля підніжжя узвишшя, тож була найближчим сусідом Мікейроса. І, може, програючи ці мелодії, думала зараз про самотнього удівця, що не бажає повертатися до своєї домівки у містечку і доживає віку ось так, одинаком, відлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого і всіма забутого гнізда.

— Розумієте, — мовив раптом доктор Мікейрос, — майже половину свого життя я справді присвятив розгадуванню того, яку науково-технічну інформацію передали нам люди, що вимальовували піктограми на цих плитах. А тепер усе частіше замислююся: що ж залишимо по собі ми, ті, хто живе на цій грішній землі у двадцятому столітті? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й техніки прийдешнім цивілізаціям. А от як заповісти дану нам природою звичайнісіньку людську доброту, оту доброту і людяність, без якої не може існувати ні родина, ні держава, ні вся наша цивілізація? Як по-людському, без упередженості й братовбивчих воєн співіснувати на нашій планеті? Чому в цих плитах, якими нам заповідано все, що тільки могло заповісти високорозвинене технократичне суспільство, ні слова не мовиться про щирість людську? І чи зуміємо зберегти, передати найсвятіші, найшляхетніші достоїнства людські ми самі — ось що останнім часом хвилює мене дужче й дужче…

Семенові здалося, що за кущами промайнула тінь. Почувся тріск. Він швидко підняв пістолет.

Біла вузька морда з довгими вусами і червонуватими очима втупилася в нього. Цікавість в очах звіра змінилась плотолюбною жадібністю, немов він подумки облизувався. Семен уявив, як зараз із темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак біла морда почала розмиватися в повітрі, зникати. Замість, неї лишилася тільки купчаста хмаринка. Кущі зробилися сірими, ніби запорошеними. Проміння ковзнуло по скелі, повело за собою тінь. Марево розсіялося…

Семен ударив тильною стороною долоні по каменю. Ще й ще раз, поки не відчув болю. Він озирнувся і побачив Тіма. Витягнута напружена шия, вузькі щілини очей, блискучі плити щелеп. Отже, і йому щось приверзлося? Тоді не варто докоряти собі й соромити себе. Може, це було не марево?

Тім подивився скоса, їхні погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.

— Там щось було? — спитав Тім.

У таких випадках він вважав за краще питати. Іноді він заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тоді той починав огризатися питанням на питання.

— Ти бачив?

— Я бачив, як ти прицілився.

“Та сама пісня, — втомлено подумав Семен. — Новий запуск старого диску. А втім, це тільки частина платні за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив”.

— Передай, нехай запустять зонд у наш бік. Для страховки, — сказав він і, зиркнувши на товариша, виправив себе: — Для перестраховки.

“Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посміятися над собою, — подумав він, помітивши, як здригнулися і враз стали непорушними губи “зброєносця”. — Тім збагнув справжній зміст моїх слів і те, Що криється за ними. Він добре вивчив мене. Це ще одна частина платні. Скоро він навчиться бачити мене “голим” — без прикрас і облуди. Чи витримаю я перевірку? Чи він скине мене з п’єдесталу?”

Тім увімкнув рацію, і за кілька хвилин з корабля надійшла відповідь, яка розвіяла останні сумніви. “Повернемося?” — подумав Семен. Мабуть, він подумав уголос, тому що одразу ж луною відгукнувся Тім:

— Повернемося на корабель?

— Додивимося квадрат, — з жалем заперечив йому і собі Семен. — Щоб удруге сюди не повертатися.

Він увімкнув електронний щуп, подивився на екран, звіряючись із картою, і повільно, як наказувала інструкція, рушив в обхід скелі. Тім, тримаючи напоготові зброю, йшов за ним, зберігаючи належну відстань. Він ні на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать. Її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправді ж були м’якими й нечутними. Тім примудрявся утримувати в полі зору й цю постать, і невелику ділянку навколо неї і водночас — бачити віддалену перспективу. Цього навчили його ще в школі косморозвідки.

Багряні відблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишній світ химерним мигтінням. Тіні були зовсім не такі, як на Землі. Вони щоразу змінювали колір, ставали об’ємними, наче на голограмі. Скелі й віддалені горби густо заросли чагарником — високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дріт. Тут стояв різкий нудотний запах: чагарник виділяв якісь летючі масла і, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися міріади дрібних комах — єдиних живих істот, що лишилися на планеті. Всіх інших, рахуючи й розумних, знищили білі звірі, про яких із забобонним жахом розповідалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матеріалі, схожому на стрічки грубого полотна. Мало не два місяці витратили учасники експедиції на розшифрування цих записів. Вивчивши мову аборигенів, вони водночас довідалися, що це — мертва мова, бо