Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Семенове обличчя лишалося співчутливо доброзичливим. Темні, майже чорні очі посвітлішали, в них мовби відчинилися віконця. Здавалося, що ось зараз на співрозмовника полинуть два ясні промені і тверді, виразно окреслені губи розтуляться в усмішці.

“Як він схожий на свого знаменитого брата, — подумав Тім. — Такий же величний, недосяжний і безжально глумливий”.

Він, мабуть, не дуже здивувався б, Коли б довідався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. “Він сказав тоді: “Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тільки один”. І пішов геть, навіть не глянувши на мене. Навіщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли він навчився через них переступати? І тоді підійшла Валя…”

“Біле звірятко я назвав Бідолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бідолаха тихо скиглив і тицявся рожевим носиком у стінки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихід на волю. Він міг довго лизати мені пальці, коли я просував їх у його коробку.

Звичайно, найдужче зрадів появі звірятка синок Гуруу. Тільки-но угледів його, закричав:

— Я гратимуся з ним!

— В нього інше призначення, — відповів я, вже шкодуючи, що показав йому звірятко.

Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу — безліч разів повторював крізь сльози: “Чому?”

На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда і вкрадливо спитала, чому б і справді не дозволити йому погратися із звірятком.

Я не міг коротко відповісти на її питання і замислився, підшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пісню про чоловічий егоїзм, про гарних та поганих чоловіків. Вона вдавалася до Цього щоразу, коли хотіла добитися, щоб я діяв всупереч своїй волі. Вона думала, що я не розумію її справжніх намірів, що може обдурювати мене і водити за носа. А я добре розумів її гру, та… робив так, як вона хотіла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги — досвідчені старі вовки науки, — добивалася вона. Мені робилося тоскно, я починав жаліти і її, і себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви і здоров’я собі і їй, і поступався. Це часто коштувало мені недешево, але я ніколи не знав наперед, яку ціну доведеться платити. Не міг я передбачити її і цього разу.

Гуруу годинами бавився із звіреням, гойдав перед його носом мотузочком і дзвінко сміявся, коли Бідоласі не вдавалося його схопити. Ксанді подобалося гладити шовковисту білу шерсть, подобалося, що звіреня поводиться тихо, майже не видає звуків, хіба що інколи тихенько попирхує.

За матір Бідолаха мав довгошерсту сульгіпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти із своєї миски.

Через два тижні після мого повернення до столиці мене викликав жрець Таліу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче після тяжкої хвороби.

Я ввічливо спитав про його здоров’я.

Таліу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.

— Я ознайомився з твоїм звітом, — сказав він. — Ми давно знаємо один одного, я довіряю тобі. Ти певен, що білі звірі не становлять великої небезпеки для людей?

— У кожному разі меншу, ніж ми для них, — відповів я, усміхаючись. — Мені розповідали, що два полки відправлено для винищення їх у провінцію Еме. Мабуть, невдовзі у мене лишиться один-єдиний екземпляр і я зможу вигідно продати його звіринцю.

Жрець ніяк не реагував на мій жарт.

— А ще ти писав, — провадив він далі, куйовдячи клинчик бороди, — що чутки про силу й хитрість білих звірів дуже перебільшені…

Я розчув грізні нотки в його голосі й насторожився. “Що сталося? Новий напад білих звірів? Чому ж я нічого не знаю про це?”

— Ми без зайвих зусиль знищили цілу родину цих звірів. Самця, самицю, шістьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайні звірі, не виказали ні особливої сили, ні хитрощів…

— А чутки?

— Чи можна вірити оповідям неписьменних чафхів? Чафхи ладні напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрість білих звірів перевершує людський розум!

Я уважно стежив, за жерцем і все ж проґавив момент, коли вираз його обличчя почав змінюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру — холодне, гостре, без зморщок.

— Ну, то слухай. Два полки, про які ти згадав, геть знищено. Провінцію Еме перетворено на пустелю. Знищено людей і худобу, посіви і сади. Гинуть ліси, бо кору на деревах погризено…

Його похмурі очі виблискували сталлю. Я обіперся рукою об стіл, щоб не впасти. Я не міг повірити в те, що почув.

— І все те вчинили білі звірі?

— Може, в тебе виникла підозра, що я чафх? — він не підвищував голосу. Точнісінько так, не змінюючи тону, він посилав людей на страту.

— А чи правильні дані?

Жрець зневажливо знизав плечима. Він дивився на мене так, наче я вже стояв на помості перед катом.

— Кара чекає на тебе попереду, — сказав він. — А поки що за моєю рекомендацією тебе зараховано до групи розслідування. Треба визначити, як боротися з білими звірами. Збери всі необхідні інструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.

Збентежений, я повертався додому. Хоч які великі були мої страх і тривога, я не міг не здивуватися, що біля порога мене не зустріла довгошерста Маса.

Я гукнув дружину, але відповіді не було. Обійшов кімнати — ні Ксанди, ні сина.

— Мабуть, пішли погуляти, а Бідолаху і Масу взяли з собою, — подумав я. — Але чому не’дочекалися мого повернення?

Я вийшов на вулицю і зіткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою він розмазував по личку сльози.

— Що сталося, Гу? — лагідно спитав я, взявши його на руки.

Він притиснувся до мене і заплакав ще дужче.

— Зникли Бідолаха і Маса, — відповіла за нього дружина. — Їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.

Як міг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружині своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця відповідав ухильно: треба уточнити деякі дані про білих звірів, доведеться для цього на кілька днів поїхати в провінцію.

Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула мені у вічі, але промовчала. Невже не повірила?

Удвох ми ще раз обшукали кімнати, комірчини…

— Поглянь-но, що це? — раптом крикнула Ксанда.

Невисоко над підлогою на стіні кухні виднілося кілька червоних цяточок. Я придивився уважніше, спробував пошкребти їх. До однієї з них прилипла шерстинка. Довга, сіра, як у Маси…

Холодний піт оросив мені чоло. Я закляк, дивлячись на червоні