Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

Семен зупинився, простягнув руку. Тім глянув у вказаному напрямку і помітив вхід до печери. На камені синьою фарбою було намальовано коло і стрілу. Тім підійшов до товариша, Семен відчув на потилиці його подих. Він усміхнувся, покрутив головою і промовив:

— Нас запрошують.

— А чи це запрошення? — спитав Тім.

— Зараз з’ясуємо. Чекай тут.

Семен низько нахилився і пірнув у печеру. Незабаром почувся його голос:

— Ласкаво просимо!

Повторювати запрошення двічі не довелося.

Печера виявилася просторою, в ній легко могли розміститися п’ятеро осіб. Крізь вузьку Щілину в склепінні проникали розсіяні промені, під якими виблискувало вологе каміння. Довільно виникали і розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк збитий топчан, поряд з ним — одноногий стіл, другим кінцем обіпертий об каміння.

На цьому саморобному столі Семен уже розгортав знайдений тут же сувій, густо списаний синіми позначками. Він робив це так обережно, наче сувій мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стінах, він нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки і ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тіма, сказав:

— Тут був останній притулок вченого. Він залишив для нас послання.

— Для нас? — спитав Тім, зазираючи йому через плече.

— Атож. Окрім нас, прочитати його нікому. Проте він про нас не знав… Він, мабуть, гадав, що помирає останнім з людей на цій планеті…

— Для кого ж він писав? — спитав Тім.

Відлуння його голосу вдарилось об склепіння печери і, немов кажан, злякано метнулося назад…

“Ми оточили своє місто потрійною огорожею. Від самого початку я і мої колеги не вірили в байки чафхів про диявольську хитрість білих звірів. Проте навряд чи вони могли зрівнятися за розумом хоча б із чафхами. Ми боялися їхніх зубів та пазурів дужче, ніж їхньої хитрості.

На той час ми вже знали: білий звір нападає на жертву завжди ззаду. Робить він це мовчки і, тільки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навіть на відстані цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що він жахливіший від найгрізнішого ричання. Він вчувається людям ночами, і тоді вони зіскакують з ліжок і, роздягнуті, охоплені страхом, вибігають з помешкань. Вони мчать крізь ніч, не розбираючи дороги, і благають про смерть, як про порятунок.

Коли з’явилися на нашій планеті білі звірі?

Літописи про них не згадують. Правда, історики знаходили свідчення про різні чудовиська, але при уважному вивченні виявлялося, що то не білі звірі.

Вони мають іще одну назву — “небесні”. Ця друга назва зацікавила мене. Звідки й чому вона з’явилася? Витончена фантазія, вигадки містиків, злий задум жреців, які лякали непокірних? Чи в цьому криється якесь свідчення?

У працях історика Ертауна я натрапив на розповіді мисливців з племені чафхів. Чафхам, як відомо, не можна цілком довіряти, однак їхні оповіді здалися мені цікавими.

Четверо мисливців, що полювали на горбах поблизу озера Лані, нібито бачили, як на небі, подібно до блискавиці, з’явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На місці її падіння здійнявся стовп пари, почулося гучне сичання.

Мисливці попадали на землю, закривши очі руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулі розколину. Одного з мисливців послали по вождя.

Але й вождь, ясна річ, не міг пояснити появи “небесного дарунка”. Він просто звелів віднести кулю на Священну гору.

А за кілька днів, під час одного з молитовних ходів на Священну гору, мисливці побачили білих звірів. Чафхи запевняли, що тоді звірі були зовсім маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.

Одного з них жрець приніс до храму. Він годував його з рук, і звірятко швидко звикло до людини: прибігало на поклик, розуміло деякі слова. І росло, перетворюючись у слухняного звіра-охоронця. Якось він навіть врятував священні храмові таблички від грабіжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибігши в храм, служитель культу побачив мертвого грабіжника з прокушеною білим звіром потилицею.

Згідно з твердженням жерця, відтоді звір почав швидко рости. Незабаром він уже був по пояс людині. Звір лишався таким самим слухняним, як і раніше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.

Невдовзі і жредя знайшли у храмі мертвим з раною на потилиці.

Звір зник…

Це і є, як стверджує історик Ертаун, перше свідчення про білих звірів.

Я вирішив перевірити його твердження. Для початку необхідно було зібрати і систематизувати свідчення очевидців про зустрічі з білими звірами, впевнитись у їхній достовірності, потім порівняти їх між собою.

Але події розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Білі звірі почали з’являтися всюди — на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осіб, а на групи людей.

Мене ввели до урядової комісії. Я виїхав у місцевість, де було зареєстровано кілька таких нападів. Нас супроводжували сотня солдатів і провідники-мисливці.

Невдовзі провідники знайшли лігво білих звірів і влаштували облаву. Я міг на власні очі пересвідчитися, що чутки про невразливість і хитрість білих звірів дуже перебільшені. Щоправда, самиця силкувалася відвести мисливців подалі від лігва, але так само чинять і інші тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, ніби погляд самиці був не звірячий, а осмислений. Та чи можна вірити солдатові, бабуся якого походила з племені чафхів?

Одного з дитинчат білих звірів мені вдалося привезти додому. Про висновки комісії доповіли зібранню жреців, а вони оповістили про них народ. Паніка трохи зменшилась.

О, якби я міг передбачити майбутнє!”

— А що коли це були зовсім не звірі? — пошепки мовив Тім, округлюючи прозорі очі-крижинки й зводячи рідкі брови.

— Хто ж тоді? — безвинно спитав Семен.

— Він пише “небесні” й твердить, що вони з’явилися з космічного апарата, — невпевнено почав Тім, введений в оману тоном товариша, — крім них, якщо вірити свідченням, в апараті нікого не було. Виходить, вони самостійно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в то?лу, що їх вважали за звірів.

— Невже? От молодчина! І як це ти одразу збагнув? — захоплено вигукнув Семен.

Цей бурхливий слововилив насторожив Тіма. Він відповів трохи ображено:

— Ти сам не раз казав, що не можна так просто відкидати навіть найневірогідніші гіпотези…

Семен примружився і похитав головою:

— Щось ти став надто вразливим. А може, я й справді в захваті від твоєї прозорливості? До того ж і у фантастичних романах писали, як ті, кого вважали за звірів, виявилися розумними істотами. І навіть дуже розумними…

— І як у тих, кого вважали