Невидимий риф - Григор Угаров

«А хто ця русява жінка в білому фартусі?»

Він замружив очі й подумав: «Мабуть, у мене галюцинація!»

Потім обхопив голову руками, затулив долонями обличчя, протер пальцями очі. Він боявся поглянути навколо себе. В голові все змішалося, запливло туманом. Як він опинився в цій кімнаті, хто ця. жінка, де він? Загорський поворухнувся і знову обвів поглядом кімнату. Тихою, нечутною ходою до нього підійшла жінка в білому фартусі. Загорський уп'яв у неї очі — вона здалася йому знайомою. Він підвівся на лікті й стрепенувся: в глибокому шкіряному кріслі біля невеличкого круглого столика сидів старий з клинцюватою борідкою, кошлатими бровами, в окулярах у золотій оправі. Старий трохи підвівся й привітно всміхнувся до Загорського.

«Цю людину я також знаю!» — здивувався Загорський.

— О, професоре, ви вже цілком одужали! — мовила русява синьоока жінка.

— Сподіваюсь! — промурмотів їй у відповідь Загорський, намагаючись пригадати, де він бачив цю жінку.

Старий з клинцюватою борідкою не по роках спритно підхопився з місця й швидкими кроками вийшов з кімнати.

— Я до ваших послуг, сер! — усміхнулася русява жінка. — Вам щось треба?

— Чи можу я побачити свого асистента? — спитав Загорський.

— Він прийде до вас о п'ятій годині!

— Де я?

— Між гостинних людей!

— Пробачте, але я хочу знати, де саме.

— У приватній лікарні.

— В якій країні?

— Далеко від нашої батьківщини!

В голосі жінки лунали жартівливі нотки, та професорові Загорському було не до жартів. Він насупив брови й суворо запитав:

— Це що — таємниця?

— Абсолютна, професоре!

— Значить, мене заарештовано?

— Ви лікуєтесь у приватній лікарні!

— Щойно ви сказали, що я цілком одужав. Отже, випишіть мене звідси!

Жінка всміхнулася.

— Це компетенція лікарів. Доведеться вам трохи зачекати.

— А ви хіба не лікарка?

Жінка заперечливо хитнула головою.

— Я студентка-фізик.

— То як же ви опинилися в лікарні?

— Сьогодні я чергую біля вас!

— Чергуєте? — витріщив на неї очі професор.

Жінка підійшла до вікна, відхилила тюлеву фіранку й прочинила одну раму. Кімнату сповнило свіже повітря.

Загорський, примруживши очі, стежив за нею. Коли вона знову підійшла до ліжка, він роздратовано проказав:

— Мені здається, що я став жертвою якогось шантажу!

— Ну, це вже ви нас ображаєте!

— А що ж тоді все це означає?

— Згодом ви про все довідаєтесь! Вас прихистили в безпечному місці! Радійте, що ви тут, а не на кораблі! Бо ваш корабель тепер — оселя мешканців підводного світу!

— Тобто корабель затонув?

— Як на мою думку, точніше сказати: його потопили!

— А екіпаж?

— Випадком урятувався тільки капітан. Джон Равен не пощадив навіть свого зятя! А втім, про це іншим разом — поки що вам потрібен абсолютний спокій. Може, ви чогось бажаєте?

— Викличіть, будь ласка, мого асистента!

— Абдулові Хаміду вже призначено час. Він буде тут о п'ятій годині. Але якщо професор дозволить, то Абдул Хамід може прийти й раніше! Я перекажу професорові ваше прохання!

Жінка попрощалась із Загорським і вийшла з кімнати.

Загорський знеможено склепив повіки. Йому здавалося, що він не в яві, а марить. Як він опинився в цій лікарні, де все повито таємницею? Хто той загадковий професор? Чому біля нього чергують студенти?

Загорський простяг був руку до червоного ґудзика дзвінка, та враз спинився: думка, що сяйнула йому, була приголомшлива:

«Їм відома загадка Абалули!..»

Цю мить у кімнаті пролунав тихий, ледве чутний дзвін, на стіні спалахнула червона лампочка. За дверима озвалися чиїсь кроки. Тричі блимнуло зелене вічко. Хтось натиснув на обмотану білим бинтом клямку дверей…

… По асфальтованому шосе швидко мчав двомісний автомобіль аеродинамічної форми. Дві пари фар яскравим світлом розганяли навколишній морок. Потужний двигун працював безшумно, чувся тільки шурхіт шин, і здавалося, що автомобіль ось-ось відірветься од землі й полетить, наче птах. Замість керма, перед водієм виблискували три ряди різноколірних кнопок, і водієві пальці рухалися, наче по клавішах піаніно. Кнопки блимали, як сонні очі, осяваючи обличчя мовчазного смуглястого шофера то синіми, то яскраво-червоними, то жовтогарячими променями.

Дерева обіч шосе немов кружляли в дикому танку. Вдалині пробігали й ховалися в темряві високі стовпи магістральних ліній електропередач.

Усі спроби професора Загорського завести розмову з водієм були марні.

— То ви мені так нічого й не скажете? — знову запитав Загорський після тривалої паузи.

— Я нічого не знаю, сер! — відповів шофер.

— А куди ми хоч їдемо?

— Мені наказано привезти вас у замок «Шторм»!

— Хто вам наказав?

— Професор.

— Його прізвище?

— Не знаю.

Автомобіль легко погойдувався, набираючи швидкість. Водій з дивовижною спритністю натискав пальцями на клавіші. Перед ним спалахували й згасали прозорі вічка сигналізаторів. На круглому екрані з годинниковим циферблатом з'являлися якісь цифри, блимали попереджувальні знаки.

Загорський заплющив очі й стомлено зітхнув. Йому так і не пощастило зустрітися з Абдулом Хамідом. Загорського несподівано перевезли з лікарні до розкішної вілли на березі моря. Там він добре відпочив, став почувати себе бадьоріше, навіть забув про головний біль. Але хто саме піклується за нього, хто причетний до цієї справи, — відповіді на це Загорський ні в кого не домігся.

Зараз його так само несподівано посадовили в цю дивну машину й везуть до якогось таємничого замку «Шторм»…

Загорський відчув раптом, що