Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Блискавкам непотрібні були ще вершники, аби замкнути пастку.

Поворот! Ліворуч!

Коні мало не лягли на землю, роблячи різкий поворот. Полетіли вздовж отруєних магією теренів, маючи ліворуч стіну заліза, що наближалася. Вершники Бурі нарешті вирішили закінчувати розвагу.

Луки! Вона бачила загін, що саме наближався, бачила списи, що закінчувалися петлями, аркани й мотузки. Вони все ще хотіли впіймати їх живцем. Вона наклала на тятиву шило, залишивши останню «голку» в сагайдаку. Вороги були близько.

Зараз!

Вони дали залп. Згодом — наступний. Стріли летіли пласко, втикалися в людські й кінські груди, голови, шиї. Ласкольник не вимагав, аби всі стріляли з максимальною майстерністю, але декілька таких осіб було. А вона завжди мала хист до лука.

Першим «шилом» вона зняла з сідла се-кохландійця, який, на своє нещастя, надто низько опустив щита. Другим прострелила горло його товаришу. Чесно кажучи, цілилася в обличчя. Наклала третю стрілу, натягнула тятиву…

Дагена крикнула у засторозі, коли чаардан на повному чвалі влетів у сірі смуги. Чари, які до цього моменту ліниво пливли над землею, раптом рушили з місця й миттєво обкрутилися навколо кінських ніг. Від них віяло холодом, крижаним повівом з найглибших районів Всесвіту, із самого дна схльостаного морозними вітрами пекла.

Вершники Бурі припинили погоню, затримавшись за якихось тридцять ярдів перед самою межею чарів, що вкривали землю. Вони вже не були потрібні.

Коні чаардану відреагували диким, викличним іржанням і полетіли уперед. Було потрібно кілька довгих миттєвостей, перш ніж холод прогризе живе тіло, заморозить м’язи та сухожилля, кості та кров, перш ніж перетворить румаків на шматки мертвої плоті, що ламатиметься мов скло. Вони ще могли вирватися.

Але чари йшли за ними, наче прив’язані до кінських ніг. Хто б ними не керував — він був справжнім майстром, бо тепер тримав їх у кулаку.

Свисток Ласкольника пробився крізь тупіт копит.

Стояти!!!

Вони зупинилися, шарпаючи повід так, що деякі з коней присіли на задні ноги.

Раптом Дагена потягнулася до торби, що висіла біля сідла, вийняла жменьку кольорових камінчиків. Розкидала їх навколо широким хазяйновитим жестом, наче селянин, що засіває поле.

Сірий опар проковтнув камінчики, і якийсь час нічого не відбувалося.

Потім із місць, куди впали камені, здійнялися смути пару, почувся звук каштанів, що тріскаються на вугіллі та з’явилися невеличкі повітряні вири. А потім кожен із них немов вибухнув, щось розіпхнуло сірі пасма, вимело їх із землі, наче знизу повіяв вітер. Раптом чаардан опинився на вільному просторі, в колі, до якого вороги не мали доступу.

Кайлін поплескала Торина по спітнілій шиї і скривилася в бік Дагени.

— Племінна магія, га? Ти маєш колись познайомити мене зі своєю бабцею.

Чорноволоса дико посміхнулася.

— Та легко, Кайлін. Вона завжди зі мною, — витягнула з-під шкіряного панцира малий мішечок і трусонула ним. Всередині щось застукотіло. — Кайлін, оце моя бабця. Бабцю, познайомся з Кайлін. Як на меекханку вона непогано стріляє з лука.

Усі мовчки дивилися на мішечок.

Дух предка. Заклята в кількох кістках душа-опікунка, яка не обрала для себе дорогу до Дому Сну. Згідно із Великим Кодексом, власнику чогось такого загрожувала петля.

Хтось позаду кахикнув.

— Гм… Дивлячись на тебе, Даг, я сподівалася, що твоя бабця буде, гм… трохи вищою.

Запала тиша.

А потім вони зареготали — весь чаардан, як один. Ричали, пирхали й хихотіли як безумці. Хтось втулив обличчя в кінську шию, хтось інший давився та гарчав, ледве в силах перехопити дихання. Червоний як мак Кошкодур реготав так, що по його щоках стікали сльози, прокладаючи шлях по степовому пилу, який вкривав його шкіру. Завдяки якимсь племінним напівшаманським чарам вони опинилися в колі, видертому у вбивчої магії. Від Блискавок їх відділяло ледве кількадесят ярдів, але вони реготали геть гучно.

І з тим сміхом з них все стікало: страх, втома, отупіння й розпач із присмаком безнадії. Навіть коням передався той настрій, бо вони почали трусити головами, задирати хвости й нетерпляче тупцювати на місці.

Вершники Бурі стояли, відділені від них магією, межу якої вони не насмілювались переступити, й мовчки дивилися на потенційних жертв, що реготали просто навпроти них. І навіть найдурніший із них розумів, що переслідуваний загін не є групкою підупалих духом втікачів на загнаних мало не до смерті конях.

Загін знову став бойовим чаарданом.

Ласкольник заспокоївся першим. Почекав, поки стихне сміх, і вклав до губ свисток.

Клин. Рівняйсь.

Вони зайняли позицію, наче на параді, миттєво формуючи клин. Це був показ для Блискавок. Викличний та нахабний.

— Даг, зможеш відкрити прохід? — Ласкольник вказав на верхівку пагорба. Дагена сховала мішечок під панцир і звелася на стременах, щоби якнайкраще оцінити відстань.

— Зможу. Хтось здогадується, наскільки далеко оце тягнеться з іншого боку?

— Двадцять стоп, — буркнула Лея. — Не більше.

Лея. Вона мала найбридкішого, але водночас і найшвидшого коня в чаардані. І ще мала дар пророкування. Бачила на відстані.

— А той, хто наклав ці чари? Жереб’яр?

Дівчина роззирнулася у всі боки, важко зітхнула й зіскочила з сідла. Уклякла на обидва коліна, уткнула обидві долоні у вкриту сірим пилом землю та голосно, наче тільки-но випірнула з глибини, набрала повітря.

— Миля за пагорбом. Двоє жереб’ярів, — вичавлювала із себе фрази, немов змагалася з якоюсь перешкодою. — Сотня озброєних людей. Може, більше. Той, хто накладав чари, не знає, що коїться. Що саме продірявило його закляття. Він злий. Відчуваю, як колотиться його серце. Відчуваю…

Вона відірвала долоні від сірого пилу й одним стрибком опинилася в сідлі.

— Тікаймо звідси, кха-даре.

Ласкольник махнув рукою, і Дагена кинула перед собою жменьку камінців. Але до того, як вони зникли в сірих опарах, щось змінилося. Кайлін не знала, що саме, але раптом відчула себе значно легше. В голові аж закрутилося, ніби вона раптом упала з великої висоти.

— Він зняв чари! Зараз ударить знову! Чва-а-ал!!!

Кха-дар умів непогано кричати. Чаардан ринув уперед. Мало не тієї ж миті Вершники Бурі стьобнули коней і поскакали за ними.

От тільки зараз умови змінилися. Цього разу під час старту обидва загони розділяло лише кілька десятків ярдів. Якщо буквально — то між ними був добрий кидок каменя. Коні обох сторін були надто втомленими, але Блискавкам досі допомагав жереб’яр, і навіть якщо половина їхніх скакунів попадала б, то решта зуміла б наздогнати втікачів.

Відстань поміж гонитвою та чаарданом почала швидко скорочуватися. Коні Вершників Бурі рвали таким чвалом, наче це були найважливіші перегони їхнього життя. Проїжджаючи верхівкою пагорба, Кайлін кинула оком