Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Скільки залишилося?

Спочатку вона нічого не зрозуміла, як, здається, й решта. Лише за мить, коли вона огорнула поглядом се-кохландійців, до неї дійшло, що їх начебто стало менше. Замало, навіть якщо мати на увазі тих, хто пав від стріл. Неповні триста, а має бути п’ять сотень.

Кошкодур роззирнувся навсібіч.

— А де решта, кха-даре? Заходять на нас із флангів?

— Ні. Решта або йде пішки, або добиває власних коней, — Ласкольник вже не усміхався. — Це Ґвент’ресс або ж Сіра Мережа. Я чув лише про трьох жереб’ярів, які вміють сплітати ці чари для такого великого загону.

— А я — про двох, кха-даре. І не думав, що колись побачу це на власні очі. Зрештою, навіть зараз ледве в це вірю.

У що, най йому? Які чари дозволяють коням бігти стільки миль без жодної втоми? Вона хотіла прокричати це питання, але лише зціпила зуби.

— Сіра Мережа, — додав Кошкодур. — Нібито саме так її бачать наші чародії: як сплутані сірі пасма, які зв’язують усіх коней в загоні. Якби ми тут мали мага — могли б навіть сказати, хто із них є Вузлом, а хто — жереб’яром.

— Але ми його не маємо, Сардене. Наразі ми знаємо тільки, що один жереб’яр — отам, — Ласкольник вказав на групу Блискавок, від якої саме відірвався поодинокий вершник. — Це працює так, діти. Ти маєш сто коней, які біжать чвалом. Коли вони починають слабшати, чари знімають втому з дев’яноста п’яти та скидають її на спину останніх п’яти. Ці коні зазвичай відразу гинуть, в них рветься серце або вони ламають шиї, перекидаючись на повному ходу, але решта біжить, ніби щойно вийшла зі стайні. Якщо в тебе п’ять сотень коней, то напевне треба вбити двадцятьох відразу. Тож такою мережею треба користатися помірно, бо можна за годину чи дві надто прорідити загін. Тому вони й користуються можливістю дати тваринам відпочити.

Тим часом кочівник наблизився на відстань голосу.

— Ге-е-ей! — крикнув і замахав руками.

— Ну це хоча б якийсь початок розмови, — буркнув Ласкольник та звівся в сідлі. — Чого хочеш?!

— Порозмовляти!

Се-кохландієць мав хрипкий голос і неприємний акцент.

— Під’їдь ближче.

Посланець обережно рушив у їхній бік. Руки тримав на виду подалі від зброї. Кайлін кахикнула й тихенько видавила:

— Навіщо вони висилають посланця, кха-даре?

— Бо вони ще не відмовилися від плану, донечко. Ймовірно, ще не загнали нас туди, куди збиралися. Хочеш закластися, що гонять нас на двох інших жереб’ярів?

— А ти, кха-даре, хочеш закластися, що вранці зійде сонце? — вона змінила тему. — Як кінь Янне?

— Дасть раду. Ще трохи. Твій також матиме трохи відпочинку. І усміхайся радісно, бо наш гість надто близько.

Кочівник поволі під’їхав на якихось десять кроків. Сидів у сідлі нахабно і в шоломі, що було суттєвим порушенням степових звичаїв. Перш ніж озватися, змірив чаардан уважним поглядом, особливо приглядаючись до коней.

— Савет Кону Канор, мовець вільних племен, — представився коротко. — Добра гонитва, Сірий Вовче. Твоя й твоїх людей. Не одну пісню про неї заспівають. Але ж усе має свій початок і має свій кінець. Здавайтеся.

Кайлін згідно з наказом кха-дара вишкірилася від вуха до вуха.

— Бажаєте отримати балаканиною те, що не можете схопити руками, — Ласкольник високо звів брови. — Поки що ми легко від вас тікали.

— Ваші коні хриплять, вони спітнілі, голодні й спраглі. Помруть, перш ніж пробіжать ще дві милі.

— Ваші помирають один за одним, бо Ґвент’ресс вбиває їх по черзі. Через дві милі жоден вже не стоятиме на ногах.

Посланець холодно усміхнувся.

— Я казав їм, що ти здогадався. Але тепер нам треба користуватися чарами все рідше…

— Тому що в цьому немає потреби? Або через те, що ваш жереб’яр вже втомився?

Усмішка зробилася ширшою й раптом зникла.

— Я не балакучий. Я повинен передати слова Канавера Дару Ґлеха. Здавайтеся — і ніхто не загине. Ми не хочемо війни з Імперією, тож затримаємо Сірого Вовка як гарантію того, що ніхто не стане нам перешкоджати. А решта — поїде собі.

— Я лише кха-дар малого чаардану. Звідки така впевненість, що Меекхан послухає?

— Ґенно Ласкольнику, — в голосі кочівника з’явилася несподівана повага. — Імперія послухає. Або принаймні послухають солдати Імперії.

— А якщо я погоджуся?

— Ти залишаєшся, вони їдуть вільними. Це пропозиція, яку роблять лише раз. Якщо ти рушиш з цього місця — ми все одно тебе схопимо, але тоді вб’ємо твоїх людей. Усіх. По одному. Слово Канавера Дару Ґлеха.

Се-кохландієць уважно оглянув їх усіх, перевіряючи, яке враження справили його слова.

— Відважні, — перевів погляд на Ласкольника. — Тож яка відповідь?

— Розверни коня та їдь до своїх, вершнику. Якщо вони рушать, доки ти до них доїдеш — ми тебе застрелимо. Зрозумів? — у руках кількох людей з’явилися луки. — Ти не зняв шолома, не показав знаків миру. Ти забув про звичаї чи твої слова як посла варті гімна?

Кочівник зблід і стиснув губи.

— Звідки така відвага, Сірий Вовче? — вигарчав. — Може, ти сподіваєшся на ваш полк, який прийде на допомогу? Він вийшов з гарнізону точно зі світанком і в’їхав поміж пагорби.

Кайлін відчула, як розквітає надія. Вони були тут, згідно із планом, Сьомий шукав їх.

— Куди вони мали прямувати, генерале? — голос посла був тихий, холодний та ядучий. — На стовп пилу, який здіймають копита коней? Його видно здалеку. Як і той, і отой, і отой далі.

Вказував рукою різні напрямки. Тепер, коли звернув на це увагу, і справді можна було помітити хмари куряви, що стояли аж під небо.

— Двадцятеро коней, кожен з яких тягне за собою кілька зв’язаних кущів. Підіймають стільки куряви, скільки п’ять сотень вершників. Ваші загони носяться околицею, не знаючи, куди, власне, їхати. Не наближаються до вас ближче, ніж на десять миль.

— Ви хочете, щоб ваші коні та ваш жереб’яр відпочили, — перервав його Ласкольник. — Нехай відпочивають. Але якщо рушите за нами — помрете. Один за одним, поки не залишиться нікого. Це слово Генно Ласкольника Канаверу Дару Ґлеху. Перекажи його іншим і додай, щоби наступного разу вислав когось, хто знає звичаї. Їдь уже.

Се-кохландієць зо два-три удари серця стовбичив на місці, наче скам’янілий. Потім різким і нервовим рухом розвернув коня та повів ступою до своїх. Через кільканадцять кроків перейшов на клус.

— Ну що, діти, я говорив достатньо гордовито та грізно?

Кайлін не треба було дивитися на кха-дара, щоби зрозуміти: він кисло посміхається. Якщо він чогось і не любив більше за довгу балаканину, то