Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Ефект виявився саме такий, якого вона й очікувала від «голок»: кілька коней заіржали та сповільнилися, ще кілька спіткнулися, двоє чи троє не втримали рівноваги й на повному чвалі полетіли сторчма. Кайлін сумнівалася, що після такого хтось із них зумів би встати.

Вони розминулися з головою погоні на дистанції десь у сто п’ятдесят ярдів і за свистком повернули ліворуч, під гору. Тієї миті з-за пагорба, в місці, до якого вони спочатку їхали, вихопилася принаймні сотня кочівників. Якби Ласкольник не наказав їм звернути, вони би влізли точно під аркани.

Чотири, принаймні чотири а’кеери брали участь в погоні. І зовсім не було схоже на те, що вони мають намір відступати. Чаардан вилетів на хребет узгір’я та понісся далі. Починалася вбивча гонитва.

* * *

Ласкольник повів поглядом навколо, на мить затримуючись на кожному обличчі.

— Будуть гнати нас так довго, аж поки попадають наші коні.

Вони сидять тут вже місяцями, тож, напевне, непогано вивчили ці пагорби. Я не маю наміру змушувати когось, аби він брав участь у цій розвазі, бо існує ризик, що в них вийде. І…

— Навіщо бігати із ними навипередки, кха-даре? Чи не краще прочесати Ланварен військом?

— Чим, Дагено? Одним полком і жменькою чаарданів, які в нас тут є? Пагорби — це більш ніж сімдесят квадратних миль. Мені й самому знадобилося б двадцять тисяч коней, аби докладно обшукати цю місцину. Та й тоді я не був би впевнений, що мені це вдалося. Коли в Степах вирує бій, не вистачить і цілої кінної армії, аби вистежити кілька а’кеерів. Ні. Ми маємо влаштувати полювання з принадою. А принадою будемо ми, — скривився він. — Готуйтеся, діти, до довгої погоні.Вона не думала, що це триватиме аж так довго.

Гнали пагорбами й долинами, перестрибували над якимось кволими струмками, били копитами в намул біля їхніх берегів, аби за мить продиратися хащами та сухим бадиллям, здіймаючи за собою куряву аж до неба. І так раз за разом. Переслідувачі не мали наміру відмовлятися від гонитви.

Кайлін потягнулася до сагайдака по останню «голку» й кинула поглядом на коників Дагени, Леї, а потім — на решту чаардану. Всі мали добрих коней — найкращих, яких можна купити за гроші, здобути в бою або вкрасти; таких, яким багаторазово довіряли власне життя й які нерідко виносили їх з тарапатів. Але цього могло й не вистачити. Це не була територія, по якій можна просто пуститися чвалом, ринути вперед — і нехай переможе сильніший. Кляті пагорби, що поросли кущами, паршиві намоклі трави долини, що росли поміж ними. До того ж — потреба постійно рухатися вгору та вниз, вгору та вниз і знову вгору. Така гонитва вбила б будь-якого слабшого коня, але й деякі з їхніх румаків вже починали хрипіти. Зате коні се-кохландійців…

Кайлін вже не озиралася, бо те, як бігли ці тварини, просто лякало. Коні виглядали так, наче взагалі не змучувались. Гнали уперед, тримаючи стрій: чи чвалуючи по дну долини, чи галопуючи на вершину чергового пагорба, але виглядали так, ніби тільки-но розпочали гонитву. Жоден із них не спіткнувся, не дихав важко, шерсть жодного не зліплювалася від спіненого поту.

Але се-кохландійці не давали їм передиху.

Щомиті від головної групи відривався менший загін і гнав чвалом, намагаючись обійти чаардан із флангу. Тоді вони також пускали коней із найбільшою швидкістю, на якій, якби хто спіткнувся, то скрутив би собі карк, а за мить переслідувачі відмовлялися від чвалу. А якщо ні, то втікачі розверталися та засипали їх стрілами, що зазвичай погано закінчувалося для кількох Блискавок, і тоді група переслідувачів таки сповільнювалася. Але перш ніж чаардан встигав втішитися тою тимчасовою перемогою, наступна група виривалася вперед і починала дихати їм у потилицю. І знову розпачливий чвал і безголоса молитва, аби жодне копито не потрапило в кролячу нору або на гострий камінчик. І знову наставала хвилька перерви, коли Вершники Бурі сповільнювалися. І так щоразу. Командир кочівників міг посилати у такі ривки нові й нові загони, змінюючи їх і заощаджуючи сили інших коней, але в чаардану таких можливостей не було. Рваний темп: чвал, лютий галоп, чвал, хвилька перепочинку, знову чвал — був убивчим. Скоро надійде час, коли їхні коні вже не дістануть із себе ані крихти сили. Тоді до них дістанеться група вершників, що висунулася найдалі, а потім — інші.

І візьмуть їх живцем.

Вони відстрілювалися різко й точно. І нехай родові духи верданно будуть свідками, що їхні стріли вибили вже кожного десятого коня, але се-кохландійці все одно не відплачували їм тим самим. Хоча мали луки й могли ними скористатися — не стріляли.

А коли Кайлін знову кинула оком назад, то побачила, що кілька вершників тримають у руках аркани й довгі списи, що закінчуються ремінними петлями. Як і казав кха-дар, вони хотіли взяти їх живцем.

Розуміння цього було схоже на крижаного хробака, що повзе вздовж хребта. Йшлося про Ласкольника, про Сірого Вовка, людину, яка затримала кінну се-кохландійську армію біля воріт Меекхану, розбила її та погнала назад, на схід. Це він був їхньою метою. Він був безцінним, але якщо лишиться живим. Та коли хтось інший потрапить їм до рук…

Усі ці думки пролетіли в її голові зі швидкістю стріли. Вона глянула на Дагену. Та, мабуть, думала про те ж саме, бо стиснула ліву руку в кулак і торкнулася губ, а потім грудей, посміхаючись із викликом. Через цей простий жест у Кайлін перехопило подих. «До останнього подиху, до останнього удару серця». Вона глянула Даг в очі й кивнула.

«Тільки скажи коли, сестро».

Коли ми розвернемо коней та ринемо назад, аби стикнутися з тією стіною заліза за нами й дамо іншим кілька хвилин.

Бо вона не мала сумніву, що цю гонитву мав пережити лише Ласкольник. Решта чаардану стане щонайбільше розвагою для зморених воїнів. Дико вишкірилася. Вона дасть їм трохи більше розваги, ніж вони того прагнули.

«Якби зі мною був Бердеф, то її могло стати стільки, що пізніше вона би їм снилася», — подумала. Але, може, це й на краще, що він зник. Незважаючи ні на що, було б трохи егоїстично забирати його на останню поїздку, яка виявиться короткою та болісною.

Свисток спереду відірвав її від похмурих думок.

Увага.