Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Дивовижно, але коні наче за нечутним сигналом самі витягнулися в божевільному бігу. Рушили вгору. Вершина наближалася в безумному темпі, вони проскочили її і…

Праворуч! Праворуч! Праворуч!

Вони звернули відразу за верхівкою, на кільканадцять секунд приховані від поглядів переслідувачів. Кайлін глянула в той бік, куди їх гнали: наступна долинка, наступний пагорб. Їй починало здаватися, що се-кохландійці женуть їх по колу.

Але тепер вони щосили чвалували поперек схилу. І реагували на наступні накази. Клин. Тісно. Шаблі.

Чаардан, який ішов у нещільному шику, згрупувався, збився у стрій, схожий на наконечник списа. «Ох», — промайнуло в її голові, — «але ж вони й добрі в цьому». Ласкольник не наполягав, аби брати до себе найкращих рубайл чи лучників, але якщо йшлося про маневри — наказував їм тренуватися до сьомого поту. І вони тренувалися, бо були в чаардані Сірого Вовка. І зараз нічим не поступалися імператорській гвардії або й самим Блискавкам. Перш ніж пронестися сто ярдів повним чвалом, вони перетворилися із групи з нещільними рядами на збитий клин із двома вершниками попереду й шістьма в основі строю.

Тепер вони йшли стремено до стремена так, що від першого й до останнього вершника можна було б пройти, переступаючи по кінським спинам. На чолі в першій десятці були Ласкольник, Кошкодур, Файлен, Ніяр та кілька інших рубайл з великими, масивними кіньми. Решта зосередилися за ними. Луки пішли до сагайдаків, у руках заблищали шаблі, мечі й сокири. Торин вишкірив зуби, незадоволений таким тісним строєм, але коротким ривком віжок Кайлін закликала його до порядку. Немає часу на розваги.

Правий фланг се-кохландійського півмісяця вилетів з-за пагорба в розпорошеній формації. Напевне, кочівники сподівалися черговий раз побачити жертв, що галопують униз, аби за мить важко, зі щоразу більшим зусиллям подолати наступний пагорб.

Чаардан, що чвалував поперек схилу, вдарив під прямим кутом у Блискавок, як сталевий молот у кілька нещільно складених цеглин. Ті коні, які опинилися просто навпроти втікачів, були зметені разом із вершниками — в мить зіткнення загін Ласкольника мав силу, напір і масу чотирьох коней, які ідуть бік-о-бік. Лише кам’яний мур міг би їх втримати. Поки клин пробивався назовні, все інше перетворилося на короткий вир, що тривав буквально один удар серця. Жоден із Вершників Бурі не мав у руці шаблі чи сокири. Ті, що їхали на фланзі, мали довгі списи з петлями на кінцях і аркани, абсолютно непридатні для бою обличчям до обличчя. Кайлін махнула шаблею вбік, розтрощуючи плече се-кохландійцю, який майже виїхав на Торина, хльоснула в голову якогось коня і вже була назовні. А свисток підганяв.

Розпорошитися! Швидко! Швидко! Швидко!

Тож вони похилилися в сідлах і погнали шаленим, диким чвалом.

Вже останнім, як зрозуміла вона, побачивши, що один із коней затинається, відновлює рівновагу й затинається знову. Шерсть тварини блищала, наче хтось вишмарував її олією. Його вершник, Янне Неварив, був мовчазним, лагідним гігантом із флегматичним характером. Він умів махати своєю сокирою, як тростинкою, і Кайлін вже доводилося бачити, як Янне розрубує нею шоломи й розбиває щити. Мав статуру професійного борця, тож його кінь ніс на спині вдвічі більшу вагу, ніж Торин. Навіть від такого сильного жеребчика не можна було вимагати більшого.

Вони зустрілися поглядами, і дівчина на мить відчула тиск кістлявих пальців на серці. У погляді чоловіка не було нічого, крім згоди із долею. Він сам обрав її, бо поїхав за Генно Ласкольником, тож ні про що не жалкував. Послав їй смутну посмішку, кивнув кудись уперед і приклав лівий кулак до вуст і грудей.

До останнього подиху та удару серця.

Вона вже знала, хто перший розверне коня, аби дати всім іншим кілька хвилин.

Позаду панував хаос. Вони захопили кочівників зненацька, вихопилися поміж крил півмісяця й втекли з пастки. Частина переслідувачів вже навіть зрозуміла, де саме поділася здобич. Коли вони виїхали з-за пагорба, то застали лише порожню долину та пошарпане праве крило. Командир а’кеерів, ким би він не був, по-требував кількох довгих хвилин, щоб зрозуміти, що сталося, й рушити знову в гонитву. А кожна секунда віддаляла чаардан від погоні.

Здавалося, що вони вперше отримали свій шанс.

На тупотіння копит, яке чулося за спиною, варто було озирнутися. Якусь мить вона просто дивилася назад, не в змозі збагнути, що бачить.

А’кеери, які гнали їх, винеслися з-за пагорба ідеальним шиком і пішли чвалом за ними. Та як пішли! Наче коні тільки-но побігли після довгого відпочинку й відповідному розігріву. По них не було видно, що за їхніми спинами лишилося чимало миль божевільної погоні. Кайлін вирішила, що вони перемінилися, що група, яка полювала на них, залишилася за пагорбом, а це якесь підкріплення, в останню мить введене в гонитву командиром Блискавок. Це була абсурдна, але хоча б трохи втішна думка. Відтак можна було дійти до висновку, що вони мали справу із живими людьми та справжніми тваринами, а не з чудовиськами, породженими в глибинах Мороку. Але ж якщо це той самий загін, який розпочинав облаву… З таким самим успіхом вони хоч зараз могли розвернути чаардан і дати їм останню битву. Поки коні й люди мають хоча б трохи сил.

Кінь Янне Неварина коротко заіржав і знову перечепився. Чоловік випростався в сідлі, роззирнувся, наче в останній раз прагнув натішитися видом Степів, та ласкавим жестом попестив румака по шиї. Потягнувся за віжками, прив’язаними до луки.

Біля нього раптово з’явився Ласкольник. Нахилився, торкнувся шиї плямистого жеребчика Янне й кивнув. Підняв свисток. Галоп! Розпорошитися!

Зламав стрій і сповільнився, хоча, здавалося, що такий маневр суперечить усьому їхньому досвіду.

Клусом!

На мить вона була впевнена, що не розчула. Мабуть, так подумали й інші, бо чаардан продовжував галопувати.

Клусом!

Вона сповільнилася, відчуваючи, як крижаний хробак на спині розпадається у вогні раптового відчаю. Значить — пора. Зараз вони розвернуть коней та почвалують назад, аби вдарити в Блискавок замість того щоб відпадати по одному в міру того, як їхні коні втрачатимуть сили. Вони не впоралися, але принаймні не обійдеться без бою.

Але несподівано, тієї ж миті, коли відстань поміж двома загонами скоротилася приблизно до двохсот ярдів, переслідувачі також затримали коней і перейшли у галоп, потім — у клус, а далі — ступом.

Ласкольник свиснув: Стояти!

Вони зупинилися. Вершники Бурі — також.

— Не зараз, доню, — командир виплюнув свисток і широко усміхнувся до неї. — Вони ще не завели нас туди, куди треба.

Розвернули коней у бік Блискавок. Якусь мить обидва загони вдивлялися