Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

Рая не розуміла нічого. Це складалося на дикий сон. Може — вибігти з кімнати, покликати когось?.. Але не встигла вона подумати; це, як від стіни відпав великий шматок штукатурки, і з стукотом звалився на підлогу. Відкрилася велика чорна дірка. І в ній…

— Ай!.. — несамовито скрикнула Рая.

Швидким рухом вона стрибнула на стілець, на якому сиділа до того. Схопившись обома руками за ручку пристрою, який рухав головну лампу генератора, немов ховаючись за неї, вона притиснулася до лампи, намагаючись не рухатися, не дихати. Кішка зловісно блимнула на неї зеленими очима і присіла на лапи, немов готуючись стрибнути.

Так, у великому отворі в стіні щось ворушилось. Ось майнула мов чиясь морда, показалася лапа з пазурями, що намацувала дальший шлях. З стукотом звалився ще великий шматок штукатурки. Тепер було ясно видно велику жахливу голову велетенського пацюка, що зазирав у кімнату, немов цікавлячися: а що, мовляв, тут робиться?..

Проте, це відбувалося протягом може кількох лише секунд. Немов хтось ззаду підштовхнув його, пацюк вистрибнув у кімнату й спинився біля отвору. А в ньому вже з’явилася голова другого пацюка…

Рая стояла, майже не дихаючи. В неї, здавалося, заніміли руки й ноги. Вона взагалі не зносила ні мишей, ні пацюків, вона вважала їх за наймерзенніші тварини. Але ніколи вони не здавалися ще їй такими огидними й страшними. Рая закам’яніла й механічно, як зачарована, стежила очима за потворами.

Перший пацюк швидко побіг вздовж стіни, принюхуючись до повітря. Він чогось шукав. За ним, вистрибнувши з отвору, навздогін побіг другий. Пацюки оббігли кімнату, зазирнули на стіл. У тиші було чути стукіт їхніх ніг. Пискнули в клітці перелякані кролята. Пацюки спинилися коло клітки. Перший дивився всередину. Другий, затримався біля нього тільки на мить. Він нюхав кутки, він перекинув носом порожній лантух з-під просвіченого зерна. Потім побіг далі. Він шукав чогось.

У світлі лампи, підвішеної під стелю, було яскраво видно його скуйовджену шерсть, його запалі боки. Очевидно, пацюк був голодний. Маленькі очі його злісно поглядали по сторонах. Але Раю він наче не помічав.

Перший пацюк усе ще сидів біля клітки, немов обмірковуючи щось. Другий повернув назад. Він, принюхуючись, підвів голову. Рая здригнулась, ось зараз він помітить її…

І раптом щось швидке й спритне майнуло в повітрі. Велика тварина з глухим стукотом, мовчки впала просто на спину другому пацюкові. Пролунав дикий зойк переляканого пацюка. Пацюк упав на живіт, підігнувши лапи. На його спині, вчепившись зубами в шию й охопивши тулуб лапами, глибоко запускаючи гострі пазурі, сиділа кішка. Вона рвала зубами шию пацюка. Але це тривало лише мить. Через дві-три секунди пацюк і собі вчепився зубами в кішку.

Обидві велетенські тварини билися мовчки. Лише іноді лунало уривчасте рикання. Сіра шерсть кішки заплямилася червоною кров’ю — і не відомо було, чия це кров, її самої чи пацюка.

Забувши про переляк, забувши про другого пацюка, Рая захоплено стежила за бійкою. Висуваючись з-за лампи, вона ладна була кинутися на допомогу кішці, якби не нудотна огида до мерзенної потвори. Перебороти цю огиду Рая не могла. На саму думку про те, щоб доторкнутися до пацюка, Рая відчувала таку огиду, в неї так тремтіли руки, що вона не спроможна була поворухнутися.

Дві велетенські тварини билися на смерть. Здавалося кішка перемагала. Вона була згори, пацюк уже хрипів, широкий струмінь крові цюркав з його шиї. Рая вигукнула, забувши про все:

— Ще! Ще, киценько, ще!..

І відразу спинилася. Бо саме зараз вона помітила, як повільно підплазував до середини лабораторії другий, пацюк. Очі його палали, він дивився не на бійку свого товариша з кішкою, ні: погляд пацюка був скерований на Раю, що висунулася з-за лампи.

Пацюк наближався. Зігнуті лапи його показували, що він готувавсь стрибнути. Рая зблідла. Але голова її працювала гарячково: що робити?.. Як захиститися?.. Адже в неї немає ніякої зброї… Вона дужче стиснула ручки генераторного пристрою — і в ту ж мить щасливо усміхнулася.

Не спускаючи очей з пацюка, що, мабуть, вибирав момент для стрибка, Рая однією рукою посунула движок реостата, який регулював напругу, а значить і довжину хвилі, до стану, в якому генератор мав давати найкоротшу, найсильнішу хвилю в один міліметр. З радістю Рая помітила, як сухо затріщали фіалкові іскри, зриваючись з антени, як запахло в повітрі озоном.

Пацюк уже спинився. Вони дивилися одно на одну — потворне створіння з скуйовдженою шерстю й палаючими дикими очима і золотоволоса дівчина з блідим рішучим обличчям і стисненими губами, з яких зникли останні краплинки крові.

Блискавично, як пружина, знявся пацюк у повітря, несучись просто на Раю. Його довге тіло витягнулося в одну лінію з огидним голим хвостом. Але не менш швидко Рая скерувала рефлектором на пацюка палюче проміння, — зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний зойк. Не долетівши до Раї, пацюк конвульсійно сіпнувся вбік і впав на підлогу. Він тремтів усим тілом, він терся мордою об підлогу. Він огидно пищав, він тикався обпаленим носом об стіл.

Рая стежила за ним. Вона знала: вбити потвору промінням не можна. До певного часу, обпалюючи крису, їм пощастить відбивати напад, але лише доти, доки пацюк, розлютований вкрай, не проскочить під екран. Може, допоможе кішка?.. Але швидкий погляд у той бік довів, що велетенський противник кішки, навіть з розірваною шиєю, не здавався. Бійка тривала. Що ж робити?

Вибігти з кімнати вона не встигне… покликати когось — але вікно зачинене… подзвонити телефоном, сповістити… але телефон на стіні, до нього далеко… І знов щаслива думка майнула в Раї. Тримаючи однією рукою ручки пристрою, другою Рая схопила з стола довгу паличку, що на ній Рома відзначив метр і сантиметри, щоб вимірювати зростання корів. Цією паличкою Рая