Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

— Ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Рома. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Містер-Пітерс, — швидше, пішли!

Від кролятника пролунали поодинокі постріли. Рома й Містер-Пітерс здаля побачили, як стрибнула вгору велика сіра тінь і зникла на даху кролятника. Вони підбігли ближче. Коло самого входу стояв з гвинтівкою в руках Данило Якович. За ним було ще кілька озброєних робітників. Олесь так само держав напоготові рушницю. Він помітив товаришів, подивився на них і безнадійно махнув рукою.

— Що? — спитав у нього Рома…

— Та тут таке…

— А, і ви вже тут, хлопці, — проговорив Данило Якович, — гаразд. Нашого полку побільшало. Стріляти вмієте, сподіваюся? Добре, добре. Он, беріть рушниці в тих ось двох. І слухайте. Ось що ми робитимемо.

Він обперся на рушницю:

— Зараз в кролятнику їх штук п’ять-шість. Вони розідрали на шматки кількох кролів. Але далі вони не можуть нічого зробити, бо решту кролів встигли заперти в другій половині кролятника. Вбігли сюди пацюки через ці двері. Так. Другого виходу немає. Отже, їм нема куди тікати. Так. Розумієте? Ми мусимо зараз взяти їх атакою і вбити. Так?

— Так, Данило Якович. Але звідки?

— І ніяких розмов поки що. Часу немає. Ну, хлоп’ята, за мною. Дивіться, стріляти уважно — тільки тоді, коли я подам сигнал. За мною, вперед! Тихо, без галасу.

Він розкрив двері і сунув вперед. За ним кинулася решта, тримаючи гвинтівки напоготові.

В кролятнику було напівтемно. Тиша не відгукувалася нічим. Широкий коридор вів просто до другої половини, де заперті були кролі. Двері ліворуч, підперті дерев’яною лопатою, закривали гігантським пацюкам дорогу назад. Данило Якович обережно відсунув лопату, трохи відчинив двері й подивився всередину. Тихо. Невисокі дерев’яні загорожі для кролів, кормушки — все було порожнє, немов нічого й не трапилося.

— Тс-с… — прошипів Данило Якович.

Він, обережно посуваючись і тримаючи гвинтівку дулом вперед, увійшов до приміщення. Зіркі його очі приглядалися до непевних присмеркових тіней, що лежали навколо, ховаючись у темних кутках.

— Пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Рома Олесеві.

Той, погоджуючись, кивнув головою. Але Данило Якович уже помітив ворога; не говорячи жодного слова, він вказав рукою в лівий дальній кут і зробив тією ж рукою виразний жест: готуйсь!

Тепер, коли очі звикли до напівтемряви, було видно: в далекому кутку, один біля одного сиділи, готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їх спинах наїжилася, пащі загрозливо щерилися. Пацюки, не насмілюючись самі перейти в наступ, вичікували. Це були вже не ті великі пацюки, що кілька днів тому потрапили до пастки. Жодна з пасток звичайного типу неспроможна була б убити таку потвору — хіба що затиснути її лапу. Завбільшки з собаку, худі, із скуйовдженою шерстю, — це були справжні хижаки, готові до нападу.

Данило Якович повільним рухом навів гвинтівку, прицілюючись. За ним це зробили й інші. У тиші було чути удари власного серця.

— Вогонь! — скомандував Данило Якович.

Дружній залп розідрав на шматки загрозливу тишу.

Полум’я від пострілів яскраво освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, конвульсійно тіпаючи лапами, на спину. Але решта вціліла. Пацюки кинулися вбік. Один з них, великий і страшний, стрілою піднісся в повітря, стрибаючи просто на людей.

Постріл… ще один… ще…

— Стріляй! — пролунав голос Данила Яковича.

Очевидно, якась куля влучила в пацюка, бо він, впавши додолу, побіг, шкутильгаючи, на трьох лапах, геть до дальньої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли — і він залишився лежати нерухомо.

Проте решта пацюків перебігла до найдальшого кутка. Один з пацюків високо підстрибнув і вхопився пазурями за перекладину стелі. Його задні лапи гойдалися в повітрі, хапаючись за перекладину. Він перевалився на перекладину, підстрибнув ще — і зник на горищі. Три пацюки, що залишилися, дивилися йому вслід.

— Стріляй!.. — ще раз вигукнув Данило Якович. — Стріляй, бо втечуть!

Пролунали постріли. Але присмерки заважали. Пацюки перетворилися на сірі тіні, їх обриси розпливалися в синій темряві. Люди побачили, як один за одним стрибнули два пацюки вгору — і зникли слідом за першими на горищі. Данило Якович жбурнув рушницю на землю.

— Патронів не вистачило в мене, — сказав він злісно.

Але Олесь швидко став на одне коліно й прицілився туди, де залишався ще один пацюк. Кілька тривожних ударів серця — і постріл, гучний і сухий. У його світлі вгору майнула сіра потвора — і впала додолу. Велика тінь залишилася лежати нерухомо на підлозі. Олесь підвівся, тримаючи рушницю. Він запитливо поглянув на Данила Яковича. Той ляснув його по плечу.

— Молодець! Влучив. Добрий з тебе стрілок.

Потім його очі подивилися вгору, туди, де зникли три пацюки. Директор похитав головою:

— Ех, забули про горище. Втекли…

— А куди ж вони втечуть? — спитав його похмуро Містер-Пітерс.

— Куди, куди. Через дах надвір. Та тепер вони вже давно зникли, — додав він, помітивши, що один з робітників зібрався взяти драбину, яка стояла коло стіни.

— Давай сюди краще вогню.

Директор узяв з стіни ліхтар, запалив його. Високо тримаючи його в руці, Данило Якович підійшов до щойно вбитого пацюка. Проте, він ще агонізував. Його зуби щерилися, вуси ворушилися, лапи тіпалися, немов він хотів щось схопити своїми пазурями.

— Так… так… — проговорив Данило Якович, — нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не просвічував тим промінням. Га, хлопці? — повернувся він до дослідників.

Олесь спустив очі. Містер-Пітерс поглянув на директора, на Рому, на Олеся, знов на директора:

— Ходімо, Данило Якович, — сказав він нарешті, — я мушу дещо розповісти вам.

— Ну, що ж, ходім, — погодився Данило Якович, — мені якраз треба зайти до нашої телефонної станції, поговорити з містом. Хай отрути нам надішлють.