Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

все це дуже небезпечно?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. Це, на мою думку, надзвичайна штука, ваші хвилі, проміння й всяка там чортівня. Але… але я проти того, щоб ви поспішали. Ну, взяли б собі там якусь одну корову — і просвічували її. А то — дивись — добрий десяток корів мені так активізували, що й самі тепер не знаєте, що з ними робити. Так? Та ти мені шарики не крути, а скажи, так чи не так?

— Ну, так.

— І без твого «ну», все’ дно буде так. От я й кажу: може, ви мені оцих корів вкрай уже зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не помруть від цього? Хіба ти можеш відповісти на це?

— Точно не можу, але всі дані кажуть…

— Навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані. Твої дані тобі й про пацюків нічого не казали. Ну, добре, що нам пощастило з тими пацюками розправитися. Проте, ніхто не певен, що там у підпіллі ще не залишилося кількох таких потвор.

— Вони б вилізли, Данило Якович, — втрутилася Ганна, — їм же нема чого там їсти.

— А ти мовчи, — гримнув на неї директор, — ти от краще мені з курами розквитайся. Ач, яка!.. Так от, я й кажу: мені за корів відповідати доведеться, а не вам. Ви от своє зробили, а потім мені куштувати всякі несподівані наслідки, відбуватися за них…

Олесь образився:

— Неправда, Данило Якович. Ми так само несемо відповідальність. І допомагаємо ліквідувати неприємні випадки. От, бачите, це ми вирішили давати коровам води досхочу…

— Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам.

— Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз не можна спинити цей потік, він може виснажити тварину. А ми її підгодовуємо, напоюємо — і все залишається на місці.

— На місці, на місці, — пробурчав Данило Якович, трохи заспокоюючись.

Повз них все ще проносили бідони з молоком, вносили назад порожні. Пройшла зміна доярок — і через кілька хвилин вийшли звільнені, втомлені попередні. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

— Премію, товаришу директоре, готуйте. Он скільки молока видоїли, аж рахунок загубили!

— Почекай, почекай, — так само жартівливо відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки це будуть, чи витрати. Правда, Олесю?

— Я певен, що прибутки.

— Ну, гаразд. Підрахуємо тоді. Тільки ти май на увазі, я своїх висновків ще не зробив, — вже серйозно додав Данило Якович і пішов з корівника.

За ним слідом посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову, не пропускаючи жодного слова.

— Андрію Антоновичу. Куди ж ви? — гукнув Олесь. — Скажіть краще, як ваше волосся? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся. На обличчі його була яскраво виявлена непохвальність.

— Та чого там, — відповів він похмуро, — я слухав тут тебе, слухав…

— Ну так що ж?

— Та виходить, що моє волосся мусить скоро випасти.

— Чому? — Олесь навіть здивувався.

— Та ти ж кажеш, що все це дуже короткочасне… І молоко оце, і все, що проміння робить… так от, мабуть, так і з волоссям моїм буде.

Старий був такий засмучений, що Олесь розсміявся. Розсміялася й Ганна. Сусідня корова озирнулася, стривожена цим вибухом молодого заливчастого сміху, подивилася, непохвально хитнула головою — і повернулася знов до ясел; не варто, мовляв, звертати уваги…

— Е, ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Олесь, — це зовсім до вашого волосся не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилось, ми завжди можемо досвітити вашу голову.

— Та ви завжди щось вигадаєте…

Старий, зберігаючи на обличчі підкреслену незадоволеність, пішов. Очевидячки, він все-таки не вірив поясненням Олеся.

Все ще усміхаючись, Олесь звернувся до Ганни;

— Ви Містера-Пітерса не бачили?

— Ні, — відповіла вона, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені призначив прийти о третій — щось показати хоче. А до речі, скільки зараз?

— То ви вже запізнилися. Бо вже п’ять на четверту.

— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Він лаятиметься… Побіжу!

Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі ляк, хоч очі все ще сміялися. Немов стривожено поспішаючи, вона кивнула Олесеві головою і швидко пішла геть. Олесь поглянув їй услід.

— Так він і насмілиться лаяти тебе, — подумав він іронічно, — ще побачимо, хто з вас кого лаятиме, зрештою… Ой, здається мені, засипався цього разу наш поважний зв’язківець… Це все одно, як я з Раєю, наскільки я розуміюся на медицині.

Він хитнув головою й повернувся до справ: за станом корів треба було уважно слідкувати, бо й справді якась помилка з годуванням могла погано відбитися на худобі. Проте, побачивши Рому, знесиленого вкрай турботами, він звернувся до нього:

— Як ти гадаєш, Ромо, з пацюками край?

— Не розумію…

— Ну, от, усіх ми знищили, чи можуть іще з’явитися?

Рома подумав:

— Мені здається, всіх. Ти підрахуй сам. Три пацюки тоді втекли з кролівника на горище, пам’ятаєш?

— Три.

— Двох ти вбив, коли ми прибігли до лабораторії на допомогу Раї?

— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загризла кішка. І заплатила за це своїм життям. Рая сумує — просто жах. Каже, мене кицька врятувала, а сама потім від ран померла…

— Ну, гаразд. Значить, вбили двох з трьох. А одного вчора сторож біля склепу застрелив. От і все. А більш ми зерна не розсипали… я, принаймні, — глузливо додав він, натякаючи, що історія з пацюками виникла через недбалість Олеся.

— Ну, гаразд, гаразд. Іди вже, різнокольоровий, — відпарував Олесь, маючи на увазі напівзасмагле обличчя Роми: — І коли вже ти до кінця просвітишся?..

— Та