Марсіянин - Енді Вір

Темрява на сході коливалася і мерехтіла у променях ранкового сонця.

– Буря, – промовив Фоґель своїм акцентом. – Вона ближче, ніж повідомляли з Г’юстона.

– Час ми ще маємо, – сказала Льюїс. – Зосередьтеся на завданні. Ця ПКД присвячена хімічному аналізу. Фоґелю, ти хімік, тож ти й відповідаєш за те, що ми накопаємо.

– Ja, – сказав Фоґель. – Прошу, закопайтесь на тридцять сантиметрів і візьміть зразки ґрунту. Дуже важливо саме тридцять сантиметрів.

– Гаразд, – сказала Льюїс. – не відходьте від Дому більш, ніж на сто метрів, – додала вона.

– Угу, – сказав Фоґель.

– Так, мем, – сказав Мартінез.

Вони розділилися. Скафандри «Ареса» зазнали чимало змін з часів «Аполлона» і давали набагато більше свободи руху. Копати, нагинатися, складати зразки в торбинки – усе стало простим.

Трохи згодом Льюїс поцікавилася:

– Скільки зразків тобі треба?

– Давайте по сім кожен?

– Гаразд, – погодилася Льюїс. – в мене поки що чотири.

– В мене п’ять, – сказав Мартінез. – Звісно, ніхто й не чекав, що флот встигатиме за авіацією.

– Он якої ти заспівав? – спитала Льюїс.

– Співаю, що бачу, командире.

– Це Йогансен, – пролунав у радіо голос сисадміна. – Г’юстон погіршив прогноз по бурі до «сильної». Вона буде тут за п’ятнадцять хвилин.

– Повертаємося на базу, – сказала Льюїс.

•••

Дім хитався від ревучого вітру, і астронавти скупчилися посередині. Усі шестеро одягли польотні скафандри, на випадок, якщо довелося б добиратися до АПМ для аварійного злету. Йогансен слідкувала за ноутбуком, а решта слідкувала за нею.

– Швидкість вітру вже за сотню км/год, – сказала вона. – Пориви до ста двадцяти одного.

– Господи, хоч би нас так до чарівної країни Оз не занесло, – сказав Вотні. – А яка максимально припустима швидкість?

– За документами – півтори сотні км/год, – сказав Мартінез. – Сильніший вітер може перекинути АПМ.

– Є прогноз переміщення бурі? – спитала Льюїс.

– Ось її край, – сказала Йогансен, показуючи на екрані. – Перш ніж полегшає, стане гірше.

Покриття Дому ішло брижами під жорстоким натиском, а внутрішні опори гнулися й тремтіли від кожного пориву. Какофонія ставала щохвилини гучнішою.

– Гаразд, – сказала Льюїс. – Приготуватися до переривання місії. Усі йдемо до АПМ і сподіваємося на краще. Якщо вітер стане занадто сильним, злітаємо.

Покинувши Дім парами, вони згуртувалися навколо шлюзу №1. Вітер і пісок сікли їх, але вони могли встояти на ногах.

– Видимість практично нульова, – сказала Льюїс. – Якщо загубитеся, йдіть на сигнал телеметрії мого скафандра. На віддалі від Дому вітер сильніший, будьте готові.

Пробиваючись крізь стіну вітру, вони попленталися до АПМ, попереду Льюїс і Бек, позаду Вотні з Йогансен.

– Гей, – пихтів Вотні. – Може нам прив’язати АПМ? Щоб підстрахуватися від перекидання?

– Як? – видихнула Льюїс.

– Можна використати дроти від сонячної ферми замість розтяжок. – Він трохи відсапався, а тоді продовжив. – Марсоходи будуть якорями. Головне, міцно примотати дроти до…

Якісь летючі уламки вдарили Вотні, і він зник за вітром.

– Вотні! – вигукнула Йогансен.

– Що сталося? – спитала Льюїс.

– Його чимось ударило! – доповіла Йогансен.

– Вотні, доповідай, – сказала Льюїс.

Ніхто не відгукнувся.

– Вотні, доповідай, – повторила Льюїс.

І знов у відповідь вона почула тільки тишу.

– Його скафандр вимкнувся, – доповіла Йогансен. – Я не знаю, де він!

– Командир, – сказав Бек. – Перед втратою телеметрії було чутно сигнал про розгерметизацію!

– Трясця! – вигукнула Льюїс. – Йогансен, де ти його востаннє бачила?

– Він ішов прямо переді мною, а тоді зник, – сказала вона. Його віднесло на захід.

– Так, – сказала Льюїс. – Мартінезе, йди до АПМ і готуйся до запуску. Всі інші, йдемо на сигнал Йогансен.

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, важко долаючи вітер, – як довго людина може вижити після розгерметизації?

– Менше хвилини, – сказав Бек, і його голос урвався.

– Нічого не бачу, – сказала Йогансен, коли екіпаж зібрався навколо неї.

– Шикуємося в шеренгу і йдемо на захід, – скомандувала Льюїс. – Дрібними кроками. Він, певно, лежить ниць; не наступіть на нього.

Вони важко пішли крізь хаос, тримаючись в полі зору одне одного.

Мартінез упав до шлюзу АПМ і допоміг йому побороти вітер і закритися. Щойно тиск нормалізувався, він швидко скинув скафандр. Залізши драбиною до відсіку екіпажу, він ковзнув у крісло пілота й запустив систему.

Однією рукою він тримав аварійний контрольний список дій, а іншою швидко клацав умикачами. Системи одна за одною переходили в режим готовності до польоту. Йому впали в око показники однієї з них.

– Командире, – передав він по радіо. – Кут нахилу АПМ – сім градусів. Він перекинеться за 12,3 градуса.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Йогансен, – сказав Бек, дивлячись на наручний комп’ютер, – біонаглядач Вотні щось надіслав перед тим, як вимкнутися. У мене написано тільки «Пакет пошкоджений».

– У мене теж, – сказала Йогансен. – Передалося не повністю. Частки даних бракує і контрольна сума не сходиться. Дайте мені секунду.

– Командире, – сказав Мартінез. – Повідомлення з Г’юстона. Нас офіційно згорнули. Буря напевне стане занадто сильною.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

– Вони надіслали повідомлення чотири з половиною хвилини тому. На основі зображень із супутників дев’ятихвилинної давності.

– Зрозуміло, – сказала Льюїс. – Продовжуй готуватися до старту.

– Прийнято, – сказав Мартінез.

– Беку, – сказала Йогансен. – Я відкрила вихідні дані. Простий текст: BP 0, PR 0, TP 36,2. Це усе, що є.

– Прийнято, – похмуро сказав Бек. – Кров’яний тиск нуль, пульс нуль, температура нормальна.

В ефірі на мить запала тиша. Вони продовжували просуватися вперед, долаючи піщану бурю, сподіваючись на чудо.

– Температура нормальна? – спитала Льюїс із ноткою надії в голосі.

– Має минути якийсь час, поки… – Бек затнувся. – Поки тіло охолоне.

– Командире, – сказав Мартінез. – Нахил вже 10,5 градуса, а пориви штовхають до 11.

– Прийнято, – сказала Льюїс. – Готовий до запуску?

– Підтверджую, – відповів Мартінез. – Можу злітати в будь-яку мить.

– Якщо він перехилиться, ти