Марсіянин - Енді Вір

[11:41] ЛРР: Розкажи про свої «рослини». Ми підрахували, що їжі в тебе до сола 400, якщо їсти по 3/4 порції. Рослини якось змінять ці розрахунки? Щодо твого питання: ми ще не казали екіпажу, що ти живий. Ми хочемо, щоб вони зосередились на власному завданні.

[11:52] ВОТНІ: Рослини – це картопля, вирощена з тих, які ми мали з’їсти на День подяки. Росте чудово, але родючої землі не вистачить для повної автономності. Їжа в мене закінчиться на сол 900. Крім того: скажіть екіпажу, що я живий! Який біс вам ударив у голови?

[12:04] ЛРР: Ми попросимо ботаніків поставити тобі більше питань, щоб вони могли перевірити твої підрахунки. На карті твоє життя, тож ми маємо бути певні. Сол 900 – це чудово. Це дасть нам більше часу на підготовку запуску з припасами. Також, будь ласка, слідкуй за своєю мовою. Усе, що ти друкуєш, наживо передається на весь світ.

[12:15] ВОТНІ: Дивіться! Цицьки! -> (.Y.)

•••

– Дякую, пане Президент, – говорив Тедді по телефону. – Дякую вам, що зателефонували, я обов’язково перекажу ваші вітання всім працівникам.

Він договорив і відсунув телефон рівнісінько на край столу.

У двері кабінету постукав Мітч.

– Є хвилинка? – спитав він.

– Заходь, Мітчу, – сказав Тедді. – Сідай.

– Дякую, – сказав Мітч, сідаючи в зручне шкіряне крісло. Він торкнувся навушника і зменшив гучність.

– Як там у Центрі управління? – спитав Тедді.

– Неймовірно, – сказав Мітч. – з «Гермесом» все гаразд. І всі в піднесеному настрої завдяки подіям в ЛРР. Нарешті нам випав хоч один вдалий день!

– Так і є, – погодився Тедді. – Ще один крок до того, щоб повернути Вотні живим.

– Так, і до речі, – сказав Мітч. – Ти, певно, знаєш, за чим я прийшов.

– Можу здогадатися, – сказав Тедді. – Хочеш розповісти екіпажу, що Вотні живий.

– Так, – сказав Мітч.

– І ти заводиш цю розмову зі мною, поки Венкат у Пасадені, щоб він не зміг виступити проти.

– Я не повинен узгоджувати це з тобою, Венкатом чи ще кимось. Керівник польоту я. Рішення мало залишитися за мною, але ви двоє втрутилися і знехтували це. І крім того, ми погодилися, що скажемо їм, коли з’явиться надія. Зараз вона з’явилася. Є зв’язок, є план порятунку, його ферма виграє нам досить часу, щоб направити йому ще припасів.

– Гаразд, скажи їм, – мовив Тедді.

Мітч помовчав.

– Отак просто?

– Я знав, що рано чи пізно ти прийдеш, тож уже зважив усе і вирішив. Тому давай, розкажи їм.

Мітч підвівся.

– Гаразд. Дякую, – сказав він і вийшов з кабінету.

Тедді крутнувся на кріслі й подивився з вікна на нічне небо. Він відшукав серед зірок тьмяну червону цятку.

– Тримайся там, Вотні, – сказав він. – Ми йдемо.

РОЗДІЛ 12

Вотні мирно спав у своєму ліжку. Від якогось приємного сну на його обличчі з’явилась посмішка, і він тихенько крутнувся. Напередодні він здійснив три ПКД, на кожній з яких довелося важко попрацювати заради безпеки використання Дому. Тому він спав міцніше і краще, аніж будь-якої попередньої ночі за довгий час.

– Доброго ранку, екіпаж! – гукнула Льюїс. – Настав новий день! Сол 6! Дітки, всі ставайте в коло!

Вотні додав свій голос до загального хору стогонів.

– Ворушіться, – підганяла Льюїс, – не скигліть. Ви тут спите на сорок хвилин довше, аніж спали б на Землі.

Мартінез виліз із ліжка першим. Як військовий пілот, він легко підхопив флотський режим Льюїс.

– Доброго ранку, командире, – браво привітався він.

Йогансен сіла, але не поспішала рухатися далі, в суворий світ поза межами ковдри. Для неї, розробника програмного забезпечення, ранок ніколи не був улюбленою порою.

Фоґель повільно сповз із ліжка і перевірив годинник. Без жодного слова він одяг комбінезон і, як зміг, розгладив на ньому зборки. Він стиха зітхнув від сверблячого відчуття ще одного ранку без душа.

Вотні відвернувся до стіни, міцніше обійнявши подушку.

– Облиште мене, крикуни, – пробурмотів він.

– Беку! – гукнув Мартінез, термосячи лікаря екіпажу. – Прокинься і співай, друзяко!

– Так, зараз, – заспано сказав Бек.

Йогансен випала з ліжка і залишилася на підлозі.

Витягши подушку з рук Вотні, Льюїс промовила:

– Уставай, Вотні! Дядечко Сем заплатив сто тисяч доларів за кожну секунду нашого перебування тут.

– Зла тітка забрала подушку, – простогнав Вотні, не бажаючи розплющувати очі.

– На Землі я витягала з ліжок 90-кілограмових дядьків. Хочеш побачити, що я зможу зробити за 0,4g?

– Ні, не дуже, – сказав Вотні, сідаючи.

Пробудивши бійців, Льюїс сіла за панель зв’язку, щоб прочитати повідомлення від Г’юстона, що надійшли за ніч.

Вотні заліз до ящика з їжею і вхопив першу-ліпшу пачку на сніданок.

– Знайди мені «яєчню», га? – сказав Мартінез.

– Ти хіба розрізняєш їх на смак? – спитав Вотні, передаючи йому пачку.

– Не дуже, – відповів Мартінез.

– Беку, а ти що будеш? – питав далі Вотні.

– Байдуже, – сказав Бек. – Що даси.

Вотні кинув йому пачку.

– Фоґелю, тобі сосиски, як завжди?

– Ja, будь ласка, – відповів Фоґель.

– Ти ж розумієш, що ти живий стереотип?

– Я не переймаюся, – сказав Фоґель, беручи простягнутий сніданок.

– Агов, сонечко, – гукнув Вотні до Йогансен. – Снідатки сьогодні будемо?

– Мнррн, – буркнула Йогансен.

– Здається мені, що ні, – здогадався Вотні.

Екіпаж їв мовчки. Йогансен нарешті допленталася до ящика з їжею і витягла пакетик з кавою. Вона незграбно залила його окропом, а тоді почала сьорбати, поки потроху не прокинулася.

– Уточнення місії з Г’юстона, – сказала Льюїс. – Супутники показують, що наближається буря, але ми можемо виходити на поверхню до її початку. Фоґелю, Мартінезе, ви зі мною назовні. Йогансен, тобі доведеться сидіти над повідомленнями про погоду. Вотні, твої експерименти з ґрунтами переносяться на сьогодні. Бек вивчатиме вчорашні зразки спектрометром.

– Чи справді потрібно сьогодні виходити перед бурею? – спитав Бек.

– Г’юстон дозволив, – сказала Льюїс.

– Це здається непотрібною небезпекою.

– Летіти на Марс теж було непотрібною небезпекою, – сказала Льюїс. – До чого ти ведеш?

Бек знизав плечима.

– Просто будьте обачні.

•••

Три постаті